Мар’яна поспішила до сосон. Вони були манюніми. Напевно, колись їхні спори занесло сюди вітром, і вони проросли у м'якій корі. Під соснами завжди трапляються гриби, проте Мар’яна не була впевнена, що гриби тут є, оскільки не було землі, щоби закопуватися. Проте їй поталанило — у порохняві під соснами вона упіймала кілька грибків, теж невеличких, але справжніх. Гриби були незнайомого кольору і могли виявитися отруйними, інколи отруйні гриби прикидаються справжніми. Вона надкусила один — він був справжнім, солодкуватим; звісно, їх краще було б відварити, бо потім щипатиме рот, але зараз не до багаття, такі всі були голодні. Мар’яна упіймала всі гриби, що росли там (їх виявилося два десятки), принесла хлопцям, їх розділили і з`їли.
А руку Казика рознесло так, що вона стала товстішою за ногу. І затерпла. Це було непогано, бо так вона менше боліла. І його не морозило, не нудило, і це було теж добре — отже, отрута у щелеп була слабка. Погано було, що рукою Казик не міг поворухнути і йому важко було спускатися по мотузці, але спускатися доведеться — до землі ще далеко.
Стало тепліше, тут була нижня смуга хмар, а хмари вдень піднімаються вище, тому, коли вони поїли, виявилося, що внизу розвиднілося і можна навіть розгледіти землю.
Земля була дуже далеко внизу. Наче з повітряної кулі. Побачити її було нелегко, тому що стовбур у багатьох місцях роздувався, коли ліани розходилися, утворюючи лабіринти тунелів. В одному місці, метрів сто нижче, утворювалася широка площадка, з ліском і залисинами болітця.
Мандрівники засмутилися.
— Краще б і не бачити, — сказала Мар’яна. — Коли не бачиш, здається, що залишилося небагато.
— Тепер наш мішок напевно хтось з’їсть, — мовив Казик. Він був страшенно голодний.
— Тут якась здобич буде, — намагався розрадити друзів Дік. Він тримався за стовбурець сосни, пружний і м’який, і дивився вниз, роздивляючись лісок на розтоку. — Тільки би туди вдалося спуститися.
— Шкода, що Олег не зробив парашут, — пожалкував Казик. — Я йому радив, що треба зробити парашут і стрибати з повітряної кулі, але він сказав, що зробить його потім.
— Олег би щось придумав, — сказала Мар’яна, і Дікові у цих словах вчувся докір.
— Йому добре думати там, у селищі, — відрізав він. — А тут треба діяти.
— Олег хотів полетіти з нами, — не погодилася Мар’яна. — Але його не пустили.
— Тоді і не треба шкодувати, — сказав Дік.
Насправді він не сердився на Олега. Це зараз не було важливо. Головне — спуститися на землю.
Казик пішов по суку далі, за озеро, щоби подивитися вдалину.
І, подивившись, не витримав і закричав:
— Швидше сюди! Ви тільки погляньте!
Всі підбігли до нього.
Казик відсунув величезний листок, більший за нього самого, що звисав зверху і в отворі побачив широку ріку, звідси зовсім близьку. Можна було навіть розгледіти, як по ній біжать брижі. Ріка ділилася на кілька рукавів і вливалася в озеро. Було зрозуміло, що це озеро, а не море, тому що за його велетенським дзеркалом була смуга блакитних пагорбів, облямованих темною каймою лісу. В дельті ріки, по піщаній косі, брело стадо мустангів. Щось налякало їх і вони, напнувши міхурі, поспішили до води.
За рікою ліс був інший, темніший на колір, синюватий; він піднімався на невисокі сопки і зникав у м’яких долинах, здавалося, що там застигло пологими хвилями блакитне море. І це зачаровувало.
Табір експедиції вони не помітили — до нього залишалося кілометрів із двадцять, і він ховався за хвилями сопок. Їм дуже хотілося його побачити, і вони оглядали ліс за річкою.
— Блищить! — закричав раптом Казик і показав туди, у ліс.
Над лісом піднялася блискуча кулька, як вогник на тлі сірих
хмар, і зникла.
Інші не побачили цього вогника, бо він зник у хмарах надто швидко. Але Казику повірили, оскільки дуже вже хотілося вірити. Місце, звідки злетіла кулька, було недалеко від берега озера, тому Дік сказав:
— Ми переберемося через ріку поближче до озера, там неширокі рукава, легше перепливти. І підемо до берега.
— Правильно, — погодився Казик. — Біля озера і ліс не такий густий.
Вони ще довго стояли і дивилися на те місце, сподіваючись щось побачити. Але того ранку Клавдія запустила тільки один гео-скаут. Вона хотіла запустити й другий, але потім вирішила, що їй вистачить роботи і без цього. У неї був поганий настрій, і вона не наважувалася признатися собі, що причиною було те, що вона побачила вчора в лабораторії. Вірніше, вона нічого не побачила, але відчула ніяковість Павлиша та Саллі. Та й стояли вони надто близько один від одного, і їх пов’язувала таємниця, якою вони не хотіли ділитися.