— І нам допомагає те, що планета нам не подобається, — завершив Павлиш.
— Можливо, — погодилася Саллі. — Давай якось здійснимо сходження на це дерево, як на гори.
— Я про це другий день мрію, — сказав Павлиш.
Вони піднялися вище, метрів на двісті, до нижнього краю хмар. Там перепліталися гілки, у широкій розсосі помістилося озерце води і навіть і кілька невеличких дерев.
— Ідилічна місцина, місце для пікніка, — посміхнувся Павлиш.
— Не дражнися, — сказала Саллі, поклавши руку на лікоть Павлиша. — Ти чудово знаєш, що я мрію про пікнік. Тільки не тут. Тут є скорпіони.
— Ми у скафандрах.
— Що за пікнік у скафандрах?
Вони піднялися ще вище. З велетенського горизонтального сука, що простягався по нижньому краєві хмар, як віадук забутої цивілізації, звисала гігантська розірвана ганчірка, обмотана жилами, з тільцем, схожим на плетений кошик, достатньо великий, аби розмістити кількох людей. Павлиш сфотографував ганчірку і сказав:
— Уявляєш, тутешня природа додумалася до повітряної кулі.
— Зовсім не схоже, — не погодилася Саллі.
— А мені здається, що у живому вигляді ця істота була велетенським міхуром, наповненим повітрям. Я бачив тут схожих істот, тільки менших, вони в хвилини небезпеки роздувають міхур на спині — пам’ятаєш, я показував вам плівку? І ось вона літає десь у хмарах... А коли ми освоїмо цю планету, то молоді сміливці будуть кататися на них верхи.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Минув третій день, відколи відлетіла повітряна куля. Селище жило в нервовому очікуванні. Стояла тепла погода, як для кінця літа. Вони сиділи в майстерні Сергіїва — Олег, Старий і Сергіїв.
Було видно, як на городі порпаються Вайткус з дружиною, прополюють овочі; дітлахи носять хабузиння і складають його біля частоколу. Там чергує коза, яка привела сюди своїх дітей, і вони порпаються у високій купі хабузиння, вишукуючи смачні пагони.
— Погано, — сказав Сергіїв, який навіть схуд та змарнів за останні три дні. — За нормальних умов вони б долетіли туди за день-другий. І сьогодні ми могли б уже зустрічати гостей.
Олег мимоволі подивився у бік воріт. Він вже багато разів за останні два дні дивився у той бік, уявляючи, як з лісу вийде, ледь похитуючись, блискучий покатий експедиційний всюдихід, і як вони всі побіжать до нього, і як із машини вийдуть справжні астронавти і дивуватимуться: невже можна вижити на цій планеті? І навіть розвести город?
Але ліс був мовчазний, як і раніше.
— Не виключено, тобто навіть ймовірно, — сказав Старий, — що вони спустилися на кулі десь в лісі і не можуть знайти табору експедиції — в лісі це нелегко зробити.
— Я всі ці варіанти прорахував, — відповів Сергіїв.
У майстерню зазирнула товста Луїза, запитала, чи поладив Сергіїв лопату. Той віддав їй лопату. Олегові раптом стало неприємно, що тітка Луїза зараз може думати про лопату, коли невідомо, що сталося з Мар’яною.
Старий перехопив погляд Олега і несподівано сказав:
— Якось Лев Толстой, так, якщо не помиляюся, Лев Толстой, коли була епідемія холери, зайшов у хату, де тільки що помер чоловік, єдиний годувальник. А там сиділа дружина покійного і їла капусняк. І хтось з людей, які прийшли з Толстим, почали обурюватися — як можна в такий скорботний момент їсти капусняк? А стара відповіла: “Що ж, я маю вилити капусняк?” Можливо, я не точно переповів, але ти, Олег, не правий. Тітка Луїза хвилюється не менше за тебе. Тільки вона розуміє, що селищу треба жити, не можна опускати руки. У нас бували й важчі часи, і ми продовжували працювати — інакше б не вижили.
— Я нічого такого не думав, — буркнув Олег.
— Ну й добре, — сказав Сергіїв. — Що ж ми робитимемо?
— Напевно, треба йти до лісу, — сказав Старий. — Якщо вони спустилися — ми знаємо напрямок польоту. Ми їх знайдемо.
— Правильно, — погодився Олег, — я піду, можна?
— Безглуздо, — сказав Сергіїв. — Подумайте. Вітер міг змінитися, і куля могла полетіти будь-куди. Навіть дуже далеко.
— А раптом вони здійснили вимушену посадку?.. — Олегові важко було вимовити це, але він змусив себе сказати: — І постраждали, розбилися, і їм потрібна допомога.
— Де їм потрібна допомога? Покажи! — жорстко сказав Сергіїв.
— Ми підійдемо до ріки, ми підемо тим шляхом, яким летіла куля. Це чотири-п’ять днів.
— І хто ж піде? — запитав Сергіїв.
Чомусь голос його був злий. І Олег не розумів, що ця злість походить від усвідомлення власної безпорадності. Всі думки і пропозиції Олега Сергіїв за останні дні зважив, прорахував і відкинув, хоча він також хотів піти зараз за аеронавтами і шукати їх в безмежному лісі. Тільки не сидіти і не чекати.