Вечір тягнувся дуже повільно. Олег запалив каганець, заправив його жиром, відкрив підручник — він його вже тричі прочитав, і Сергіїв ліпив йому з глини об’ємні моделі пульту, щоби легше уявити, але для Олега зараз важливіше було довести самому собі, що своєю втечею він не відмовляється від походу до корабля — просто відкладає його на потім.
***
— Ти не спиш? — запитала Ліз, зайшовши в хатинку.
Олег відірвався від книжки. Виявляється, непомітно для себе, він вчитався у текст, подумки був на кораблі, у відсіку зв’язку.
— Не сплю.
— Займаєшся? Я тобі заважаю?
— Ні, нічого. Матері немає. Вона у Лінди.
— А я до тебе прийшла.
— Навіщо? (Ліз йому ще бракувало!)
— Я таку травичку знайшла, — сказала Ліз. — Біля паркана росте. Вона чудово пахне. Я нею руки намастила. На, понюхай!
Яка дурна пропозиція — нюхати руки.
Але відповісти Олег нічого не встиг, оскільки Ліз поклала долоні йому на обличчя, ледь не задушила, хоча поклала дуже ніжно. Долоні приємно пахли, але нічого особливого — таку травичку Мар’яна часто зривала і сушила. З неї виходять хороші примочки, коли якесь запалення.
— Гарно, правда? Це я сама знайшла.
— У Мар’яни такої травички цілий мішок, — сказав Олег.
Ліз нічого не відповіла. Чи образилася, чи думала, що би ще сказати. Вона присіла поруч з Олегом на лавці так, що Олег відчував її тепло. Волосся Ліз розпустила і відкинула на плечі. Красиве волосся, такого в селищі ні в кого немає — золотисте, важке. Коли Ліз була маленька, Христина заплітала їй коси, і Олег смикав її за них, але це було давно, наче в іншому світі.
— Ти за них хвилюєшся? — запитала Ліз.
— А ти ні?
— Я також хвилююся. Мені завжди за всіх страшно, — щиро сказала Ліз. — Якщо хтось йде до лісу, я вже боюся. Мене ніколи в ліс не затягнеш, ніякими солодощами.
— Знаю, — сказав Олег.
— У тебе волосся відросло, можна заплітати. Хочеш, я тебе підстрижу?
— Не треба. Це робить матір.
— Я так хвилююся, — сказала Ліз.
— Чого?
— Не знаю.
— Тоді йди спати.
— Ще рано. Взагалі, мені нудно, так нудно, ти й не уявляєш. У тебе все-таки є справи, а я весь час маю сидіти з цією божевільною Христиною. Мені нудно, і я до тебе прийшла. А ще я хвилююся за Діка. І за Мар’яну з Казиком. Вони зараз у лісі, напевно. Чи може вони вже знайшли ту експедицію? Га?
— Якби знайшли, вже би прилетіли сюди.
— А я гадаю, що вони тільки сьогодні її знайшли. І вони там вечеряють. Як ти думаєш, вони привезли із Землі усілякі страви? Так? Яких ми ніколи не їли?
— Напевно. Не думаю, що вони ходять на полювання.
— А ти, коли на кораблі був, щось там їв?
— Ти хіба забула, ми привезли харчі?
— Ви принесли згущене молоко, а Лінда заховала, тільки дітям, коли захворіють, давала, а я майже не хворіла. Якщо покуштувала, то хіба одну ложечку.
— Ти нецікаво живеш, — сказав Олег. Він відгонив від себе спокусливу думку про те, що Мар’яна вже в безпеці, що вони просто не поспішають повертатися. Адже люди із Землі їх допитують, все хочуть знати.
— А що тут може бути цікавого? — здивувалася Ліз. — Адже ти знаєш, як мені нудно, а зовсім зі мною не займаєшся.
— Мені з тобою не дуже цікаво, — признався Олег.
— А з нею?
— А з нею цікаво.
— Ми якусь дитячу розмову маємо, — сказала Ліз.
Вона перейшла з лавки на ліжко, присіла.
— Тут м’якенько, — сказала вона.
— Чому дитячу?
— Ми повинні думати про майбутнє. А ти не вмієш. Напевно, через те, що я старша.
— Ти майже не старша.
— Ти не розумієш, Олеже, ти ще майже хлопчик. Бігаєш лісом, створюєш повітряні кульки. Ти вже виріс, а дозволяєш, аби до тебе зверталися, як до хлопчура.
— Ти щось знаєш?
— Я нічого не знаю, але все відчуваю.
— Це твої справи. — Олегові раптом стало ніяково, що вона говорить з ним про такі речі. — Мене це не стосується.