– Щось у цьому є, – сказав Подима, а Сукєнник похитав головою.
– Я завжди прислухався до цього внутрішнього голосу на роботі, але якщо всі докази свідчили про інше, я сумлінно дотримувався цього, бо з фактами не посперечаєшся. Знаєте, прокурору потрібні вагомі докази, а не перелік здогадок і припущень.
– Така робота, – зітхнувши, погодився Сукєнник.
– Ну, а в даному випадку, незважаючи на черговий допит і те, що Анджеєк здавався мені абсолютно непричетним до справи, я змушений був розглядати його як головного підозрюваного. Також для його ж блага.
– А чому? – спитав Подима.
– Самосуд, – відповів Ришь.
– Його хотіли лінчувати? – запитав комісар.
– До цього мало дійти. Люди чудово знали, що вони з Анулею люблять один одного. Розійшлося і те, що він проводжав її додому. Свої три гроші додала і мати загиблої, Зоська, яка досі не могла змиритися з тим, що дочка приховувала стосунок з чоловіком.
– І що ви зробили? – спитав Подима.
– Насправді, нічого страшного, – відповів Ришь. – Ми, як селище, були відрізані від світу, не було виходу. Я скористався службовим становищем і посадив його під домашній арешт.
– Це спрацювало? – запитав Сукєнник.
– На щастя, тоді люди, можливо, не дуже поважали мундир, але був страх, – пояснив Ришь. – З вилами на хлопця ніхто не нападав, а я міг спробувати розкрити справу. Однак я застряг у мертвій точці. Залишалося лише чекати.
– Чого чекати? – спитав Подима.
– Я часто злився на своїх колег, коли вони казали, що ще одне вбивство хоча б зрушить справу з місця, але потім я зрозумів сенс цього вислову.
Обидва поліцейські кивнули на знак розуміння. Сумна правда. Частина їхньої професії.
РОЗДІЛ 17
Демони давнини, монстри сучасності
Рік 1978
Ніч впала на світ раптово, як завжди взимку. Деякий час людина насолоджується сонечком, а через деякий час потопає в темряві.
Я сидів на кухні, їв розігрітий бігос, першу гарячу їжу за день, і дивився на дідуся, який влаштувався біля печі, не дрімаючи і не прокидаючись. Янек пішов до своєї кімнати, яку ми називали кімнатою для гостей, щоб спокійно обміркувати справу, йому потрібен був спокій і хвилина відпочинку. Мати й бабуся сиділи у Зоськи, де над тілом Анулі відправляли чування і читали молитви.
– Якийсь ліхтарик ще працює? – спитав батько, який зайшов на кухню і почав нишпорити в ящиках.
– Прийдеться йти зі смолоскипом, – відповів дідусь, який, як виявилося, не спав.
Батько лише буркнув щось собі під ніс і почав шукати ліхтарик у скрині в кутку, де мама зберігала рідко використовувані каструлі та форми для випічки. Під час наради було домовлено, що на світанку він піде до Вників, а потім до Барцинека і, можливо, до Старої Камєниці, щоб отримати допомогу в ситуації, що склалася. Янек не хотів йти, бо шукав злочинця. Бернард, натомість, як селищний голова, мусив залишитися, щоб стежити за порядком, люди його слухалися. Залишився батько, тому що будь-який інший чоловік з селища міг бути потенційним убивцею, і Янек навіть чути не хотів про таке рішення.
Батькові ця ідея подобалася менше за всіх, бо похід був не з приємних, мороз був сильний, ніби ми раптово перебралися до Сибіру, але був ризик, що в нинішніх умовах він не обернеться за один день, а ходіння вночі по кучугурах снігу напрошувалося на лихо.
– Де мама тримає термоси? – буркотливо спитав він.
– У шафі, за запасними свічками, – відповів я, витираючи тарілку від бігосу шматком хліба.
Батько ще трохи поколупався, потім промив термоси під краном і поставив їх догори дном на тканину, щоб вони просохли. Він щось пробурмотів собі під ніс, перш ніж зникнути глибше в кімнатах.
– Нікому б не хотілося йти, – сказав дідусь. – Тим паче, яка тут допомога потрібна? Тим більше, що дитина вже мертва. Лікар допоможе?
– Дядько Янек хоче, щоб її відвезли на розтин, – пояснив я.
– А нащо?
– Якщо уважно оглянути людину після смерті, то можна дізнатися, від чого вона померла, – відповів я. – Крім того, він боїться, що той, хто вбив Анулю, може скривдити когось іншого.
– Нічого це не дасть, – зітхнув дідусь. – Бідоласі це все одно не допоможе, а на Мару ніякий розтин не допоможе.
– Дідусю, про що ти говориш, – сказав я, докладаючи всіх сил, щоб не сказати нічого такого, що б його образило. – Це не Мара, просто хтось із селища, мабуть, ревнивець.
– А я кажу, що це демон.
– Я не вірю в потвори.
– І помиляєшся, – відповів дідусь, трохи випроставшись на своїй потертій лежанці. – Перша помилка – що ти не віриш, а друга – ти плутаєш демона з чудовиськом.