РОЗДІЛ 23
Боротьба за життя
Рік 1978
Ніч у селищі мала бути тихою, зрештою, про це подбали, а за Анджейком наглядав Янек, який на цю нагоду взяв із собою термос із чаєм і плетений кошик із бутербродами й пирогами. Батько ліг спати відразу після наради в клубі, і цього разу мама застеляла йому ліжко в кімнаті, яка служила нам коморою, щоб ніхто не розбудив його метушнею з обідом або поверненням Янека з варти у Анджейка вночі. Батько ліг на розкладне ліжко й майже відразу заснув, а поки я прийшов з додатковою ковдрою, він уже тихо хропів.
Я відвідав Аліцію, пояснивши, що маю розпитати її про щоденник, але насправді я просто хотів її побачити, обійняти, поцілувати.
– Я вже прочитала три чверті, – повідомила вона. – Обіцяю закінчити до ранку.
– Знайшла щось цікаве?
– Спочатку я почувалася трохи дурнувато, читаючи це, адже це приватне життя. Мені стало незручно.
– Це стан найвищої гнобхідності, – вставив я.
– Знаю, Міхашек, – відповіла вона. – Тому я пересилила себе і читала. Уявила собі, що це звичайна книга і моє завдання — виловити в ній таємні записки. Тож я читаю повільно, дуже уважно та роблю нотатки. Івонка написала красиво, так легко і поетично.
– Щиро дякую, – відповів я. – Не стану тобі заважати, піду додому, а ти читай. Спокійної ночі.
– Побачимося вранці, – сказала вона і поцілувала мене. – Приходь до нас снідати, мама не проти.
– Ясно.
Я міцно обійняв її та попрямував додому. Спускаючись сходами, я побачив її батька, який повільно готувався взяти на себе обов'язки з надзору за Анджейком.
Я пробирався крізь морозну ніч як можна швидше, заглянувши в сарай старого Брися, але друзів там не побачив. Ну, сидіти і пити самогон біля хати, перед якою хтось убив Івонку, було трохи дурно. Думаю, доведеться нам шукати нове місце.
Вечеряв я вдома й чекав на повернення Янека, а коли о чверть після півночі він увійшов до хати, впустивши хвилю морозного повітря з ґанку, одразу віддав мені звіт про свій обов’язок.
– Хлопець спить, – оголосив він. – Не хотів ні їсти, ні пити.
– Він страшенно переживає, – сказав я. – Здається, він справді любив її.
– Можливо, це ще й докори сумління, хто знає, – відповів Янек. – У всякому разі, я доручив Клімкевичу сидіти з прочиненими дверима і стежити за ним.
– Думаєте, він може щось із собою зробити?
– Так. Він спустошений. Що з щоденником?
– Аліція закінчить до ранку.
– Добре, ходімо спати, ніч буде спокійна, але завтра може бути важкий день. Якщо допомога не прийде, це може бути погано.
І він мав рацію в обох випадках: наступного дня справи пішли дуже погано, але ніч пройшла спокійно, хоч і не для всіх.
.
***
Стах Клімкевич сидів на стільці в кухні Анджейка і дивився крізь відчинені двері на йог ноги, лише це дозволяв побачити залишену навмисно щілину. Йому довелося чесно зізнатися самому собі, що він не дуже вірить у винуватість хлопця, але насправді не мав інших ідей про виконавця жорстоких убивств, а у нього була донька-ровесниця жертв. Треба було щось робити, надумати якісь дії, адже він і батько, і чоловік, і не терпить байдикування. Якби він абсолютно нічого не зробив, і вранці з'явилася ще одна жертва, він би собі ніколи не пробачив.
А може, це й справді Анджеєк?
Він знову глянув крізь щілину на ноги хлопця, але все було добре.
– Насправді не його треба боятися, а за нього, – сказав Янек під час зміни варти.
– А ти як вважаєш? – запитав він. – Що гаплик? – Тут він показав рукою жест обмотування петлі на шиї і підвішування людини.
– Так, – підтвердив поліцейський. – Він повністю заламаний.
– Може і добре було йому погойдатися, – сказав Стах. – Можливо, це через докори сумління.
– Суть не в цьому. – похитав головою Янек. – Ми маємо доставити його в прокуратуру, допитати, а якщо треба, то й до суду. Якщо він тут повіситься, а буде винен, ми ніколи не дізнаємося правди про події минулих ночей. Розумієте?
– Ну, якщо він винен, то чого тут шукати, яку правду?
– А може, йому хтось допомагав?
– Розумію, – кивнув Климкевич.
– Тоді слідкуй за ним, як за зіницею ока, – наставляв його міліціонер. – І замкнись зсередини.
– Для чого?
– А якщо вночі хтось прийде мстити?
– Заспокойся, – відповів Стах. – Якось пораджу собі.
Цей молодий міліціонер почав його дратувати. Правду казав його батько: "Якщо хочеш справді пізнати людину, одягни на неї мундир, відразу ж з нього хуй вилізе". Гівнюк, а ще начальника з себе строїть.
Янек пішов, а Стах сів на помірно зручний стілець й поглянув щілину в дверях. Він міг, правда, полежати на тапчані, який був на кухні, але відчував, що відразу б заснув.