– А звідки ти знаєш, що вона робила там, в Єлєній Гурі? – запитав Пшемек. – Можливо, до нього просто їздила.
– Він служив у Варшаві, – вставив я.
– Служив, чи казав, що служив? – спитав Пшемек, піднявши палець. – Він раптово приїхав сюди на Різдво, без попередження? Ну хто так робить? Він би хоч телеграму надіслав.
– Факт, – погодився Мітек.
– На мою думку, то вона їздила туди, щоб відвідати його, – продовжив Пшемек. – А Анджеєк усе знав і тепер удає, що здивований, таким був їхній план. Та заспокойся, ти віриш, що він цілий рік за нею бігав, думав, що вони пара, і не відчув, що вона йому роги наставляє? Повна нісенітниця, більшої я не чув.
– Але навіщо йому її вбивати? – запитав Мєтек. – На яку холеру? Що наша бідна Анула такого йому зробила, га?
– Він зробив це з нею, – вставив я. - Дитинку.
– Про що ти пиздиш? – Мєтек похитнувся на табуретці. – Що це сьогодні, день новин? А звідки ти знаєш, що вона вагітна?
– Янек оглянув тіло, – пояснив я. – Я сам це бачив, у неї було пузце.
– Бачите, все тримається купи, – сказав Пшемек. – Він приїхав до неї на Різдво, може, навіть обіцяв відкритися і представитися матері, а потім дізнався про дитину, і бах!
– Але вони були на пастушій месі, і кожен з них ставився до одного, як до незнайомого, – сказав я.
– Прикидалися, – зневажливо махнув рукою Пшемек.
– Добре, нехай буде так, – сказав Мєтек. – Давайте припустимо, що Янек і Анджеєк у змові, вони вбивають і прикривають один одного. Що ми можемо з цим зробити? Ми будемо стояти посеред селища і кричати, що знаємо правду? Хто нам повірить? Ніхто, тільки пальцем по лобі постукає.
– Правильно, – кивнув я, зітхнувши.
– Нам, звичайно, ніхто не повірить. – Пшемек кивнув головою, потім сунув руку за спину й викопав із сіна банку самогону.
– Ну, бачиш, нічорта ми зробити не можемо, – сказав на це Мєтек.
– О ні, дорогі друзі, – відповів Пшемек із широкою посмішкою. – Ми можемо зробити дуже багато.
– Що ви маєте на увазі? – запитав я, відчуваючи, що мій план починає працювати.
– Люди повірять лише одній людині, – із загадковим обличчям відповів він.
– Бернардові? – згадував Мєтек.
– Анджейкові, – сказав Пшемек.
– Але… – Чесно кажучи, я був приголомшений, тому що думав, що у мене все йде добре, але, мабуть, доведеться починати роботу заново. Хлопці повинні були розпустити язика в селищі, щоб люди почали бунтувати, а не плести якісь нісенітниці.
– Пшемек, – сказав Мєтек. – Незважаючи на те, що я тебе люблю, я думаю, що ти трохи з'їхав з глузду. Міхал чітко сказав, що хлопець не зізнався. Він прикидається ідіотом і нещасним, зрадженим, спустошеним після втрати коханої.
– Нічого я не з'їхав, – запротестував той. – Він прикидається і бреше, бо не боїться. Він у змові з міліціонером, який захищає його дупу, чи не так?
– Ну, мабуть, – відповів я.
– Ми повинні зробити це так, щоб він відчував страх, – сказав Мєтек. – Притиснути його добренько, допитати серйозно, а не слухати його стогони та ридання.
– Янек нам не дозволить, – сказала я. - Немає шансів. Тим більше, якщо нам прийдеться його лякати, кричати на нього чи навіть бити. Нічого з цього.
– А чому це "ми"? – лукаво посміхнувся Пшемек. – У нас для цього є люди.
– Нібито хто? – запитав я.
– Все селище, колеги, – відповів він. – Усе селище.
Я теж посміхнувся, бо мій план спрацював. Мені навіть не довелося дуже сильно комбінувати.
.
***
Через дві години я обідав і чекав. Зазвичай землеробові доводиться запастися терпінням, бо посіяне зерно дасть врожай лише через кілька місяців, але в мене посіяна була не пшениця, яка навесні зійшла, а в серпні можна починати збирати. Насіння, яке я посіяв, було диким і непередбачуваним, але воно впало на дуже родючий ґрунт, удобрений кров’ю та стражданнями, і кожен скаже вам, що кращого добрива немає.
Закінчивши їсти, я відвідав Янека і доповів йому про свою зустріч з хлопцями. Я, звісно, збрехав, сказавши, що вони обоє ночували вдома і нічого підозрілого не бачили й не чули. Власне, це не було брехнею, бо це батько Пшемека, а не вони, бачив дивну постать, яка кралася біля будинку Клімкевичів, і Янек не запитав, чи збираються мої друзі розпалити пожежу, полум'я якої має охопити стос з тілом Анджейка, тому мені не довелося нічого говорити. О так, гарно горітиме, і вогонь, гарячий від обурення й червоний від бажання помсти, пожере цього вбивцю й спалить його гріхи.
Янека засмутило моє повідомлення, він був явно засмучений і ходив по кімнаті від стіни до стіни, як лев у Вроцлавському зоопарку, якого я бачив минулого року під час шкільної екскурсії.