– Янек, ти знаєш, чого ми прийшли, – сказав Казік спокійним голосом, але в ньому відчувалася напруга.
– Знаю, – відповів міліціонер, біля якого став Бернард.
– Не захищайте його, ви не зможете цього зробити, – додав Козловський.
– І не збираюся, шановні. – Янек зробив два кроки до них. – Я просто хочу вас попросити схаменутися, тому що ця кров заплямує ваші руки.
– Та ні, – заперечив Казік. – Вона вже розлилася, і не нам руки заплямила, а отому там. – Він показав на будинок Анджейка. – Око за око, зуб за зуб. І так надто довго чекали.
– Саме так, на одну ніч задовго, а може, й дві. – Козловський теж зробив крок і став майже віч-на-віч із Янеком. Вони виглядали як боксери перед боєм, зухвало дивилися один одному в очі.
– Ще одну ніч, це все, що я прошу, – сказав мій дядько.
– Антчак повернеться завтра з допомогою, – додав Бернард.
— А якщо він не повернеться? – запитав Козловський. – Він казав, що всю Польщу замело снігом, а тепер знову падає. – Він показав пальцем на небо, з якого ліниво падали дрібні сніжинки.
– Він повернеться, – упевнено сказав Янек.
– Відійди вбік, – спокійно попросив його Казік. – Раджу тобі по-доброму. Чому ти ризикуєш своєю шиєю заради нього? Ми не хочемо нікого невинного образити, ти міліціонер, і я знаю, що ти хотів би, щоб усе було згідно з положеннями, але справедливість у цьому світі існувала задовго до появи карних кодексів.
Я дивився на мешканців, які зібралися, і виділяв обличчя моїх друзів, люте та жадібне до емоцій Пшемека та спокійне, навіть трохи налякане, Мєтека. Якщо Бернард і мій дядько дадуть відсіч, чи хтось із моїх сусідів захистить Анджейка? Сумнівно.
– Ви накликаєте на себе біду. – наполягав Янек, хоча його підвищений голос виразно показував, що в нього закінчуються аргументи. – Тут ви не проти кодексів, а й проти божественного закону, бо людину треба спочатку судити, а вже потім засуджувати. Кожен заслуговує на справедливий суд. Навіть ви матимете право на це після того, що ви тут зробите.
– А що ми зробимо? – розвів руками Казік. – Він же сам повіситься.
Ймовірно, Янек мав ще кілька погроз, які б промовили до цієї юрби, але він не встиг ними скористатися. Можливо, це й добре, бо я починав боятися, що емоції скоро вщухнуть, смолоскипи погаснуть і всі розійдуться по домівках, але суть була не в цьому.
Під час короткочасної тиші між Янеком і Бернардом, Козловським і Казіком почувся звук розбитого скла, який, очевидно, долинув із задньої частини будинку.
– Він тікає, – сердито сказав Козловський.
– Не дочекається! – крикнув батько Пшемека. – Хапай сучого сина!
Натовп рушив. Тепер я був упевнений, що такий хід подій неможливо зупинити, що лише диво, якщо таке взагалі станеться, несподіваний прихід армійського батальйону чи загону міліції міг змінити долю, яка чекала на Анджейка, могло зупинити ріку людей, повну помахів витягнутих рук і стиснутих кулаків.
Але справа в тому, що чудеса трапляються тоді, коли їх ніхто не очікує і лише кілька людей стають їх свідками.
Янек розвів руки, Бернард крикнув: "Стій!", але вони могли бути двома сніжними бабами, зліпленими зі снігу на шляху лавини, що мчить від Снєжки. Найбільше мене здивував звук цього натовпу, точніше його відсутність, тому що ріка спраглих справедливості бриніла в тиші, яку переривали все гучніші перешіптування, ніхто не кричав обурливо, не було погрозливих гасел на кшталт "Ловіть його!", вони просто рухалися, як стадо овець, яке заганяло до огорожі справна вівчарка.
Це я був нею? Мабуть ні, у всякому разі, не було часу на такі міркування, тут діяла справедливість, не історична чи епохальна, а маленька, наша місцева, важлива для кількох десятків людей, важливіша за розподіл влади, порушення кордонів чи військові репарації. У той момент вбивця моєї нареченої, чоловік, який сокирою порубав усі календарі, з яких ми з Алісою мали вирвати сторінки, тікав, і я хотів побачити його мертвим, повішеним на гілці, смикаючимся на мотузці, наче витрушував із штанів залишки свого життя.
І мало статися, мусило до цього дійти, бо видно було надто чітко, якби світ змовився проти нього, бо сніг перестав порошити, хмари розійшлись і місяць показав нам утікача, зазвичай він блідий і скупий людям власного світла, цього разу він ніби змовився з білим, як обличчя трупа, снігом і освітив сцену невмілої втечі Анджейка, спотикаючогося у снігу й загрузаючого у нього по коліна. Як мій батько тільки вчора сказав? Дорога була важка, бо сніг зверху намерз, але ноги западали. Так воно і діялося.