– Ой ти, дівчино, з горіха зерня… – ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:
– Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи. І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.
Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.
За фермою – глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків – не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі та згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоби хтось із них не завітав до баби Килини. – І як її, стару відьму, земля тримає! – дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.
Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.
Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І – щоби нікого поряд.
– Увесь світ перед очима! – шепоче собі та роздивляється. – Онде Килимівка, ліс, озеро… Там бабка Килина… А он татко з дядьком Романом п'ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка… Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд – господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш – пунктиром прориваються з бур'янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.
– Може, люди пішли, бо магазин закрили… – думає.
Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:
– Ти якась не така…
– Та думаю… Може, не до школи…
– А куди?
– До баби Килини.
– Стиць, моя радість! Я тебе чекала…
– Людка, мені треба.
– Якась ти не така…
– Мені треба…
Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.
– Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.
– Хай так.
Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.
Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам'яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.
– А от і брехня! – не вірила Катерина. – Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська.
Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
– Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, – відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
– Хіба я одна, – протестувала Катерина на Марусині закиди.
– То ж бо й воно, – відповідала Марія Іванівна на уроці математики. – У класі всього вісім голів, та й ті – відсутні.
– Ми з мамкою картоплю копали, – виправдовувалася Катерина.
– А після школи картопля не копається?.. – запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. – Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.
– Хіба я винна, що інші не ходять? – дивувалася Катерина.
– Учися за себе відповідати, – одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. – Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?
– Не хочу, – лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала…
Та не себе.
– Людка, ти ким будеш?
Людка до дорослого життя готувалася серйозно.
– Я буду королевою Шанівки, – відкрила таємницю. – Тільки… цить! Нікому.
– Королевою… Це як?
– У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.
Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.
– Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.
– От! Бач! Є над чим думати.
– А ти вже й думала?
– Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.
– Ти… його… любиш?
– Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки – пересихає.
– Це і є любов?
– Я й сама не знаю. Здається, так…
Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.
Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:
– Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.
– Так… у роті воно гидко, – пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:
– Якась ти не така…
– До Килини треба.
– Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, – Людка підхопилася з трави першою. – Пішли гризти граніт.
– Погриземо, якщо Маруся прийде, – відповіла Катерина.
Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:
– От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!
Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.
– Та не буде Марусі, відповідаю! – сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. – І чого ми приперлися! – зітхнула Катерина.
– Тепер пріться назад у свою Шанівку! – плюнув відмінник і падлюка Вадька.
– Пішов ти!- крутнулася Людка. – Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!
– Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, – уїдливо встряла Галка.
– Це у вашій Килимівці – жодного джентльмена, – огризнулася Людка.
– Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, – махнула рукою Наталя. – Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…
– Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, – сказала Катерина.
– Точно! Ні за що не повірить! – підтвердив Вадька. – Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.
– Навіщо? – Наталя зупинилася.
– У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.
– Самогон! – Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. – За початок навчального року!
– Дурник! Уже середина вересня, – зареготала Наталя. – А з чого пити будемо?