Ксьондз, який задивився на все це, отямився, почувши протяжний жалібний рев — він залунав так близько, що ворони, сполохані ним, знялися з галасом і полетіли навскоси на картоплища. Чорна миготлива тінь бігла за ними по стернях і ріллі.
Ксьондз затулив очі рукою і глянув проти сонця. Дорогою від лісу йшла якась дівчина, тягнучи за собою на налигачі велику руду корову. Проходячи мимо, вона промовила: «Слава Ісусу!» і хотіла звернути з дороги, щоб поцілувати руку ксьондзу, але корова шарпнулася вбік і знову заревла.
— На продаж ведеш?
— Ні... До мельникового бугая... Та стій ти, навіжена... Сказилася, чи що! — гукала задихана дівчина, силкуючись втримати корову, але та потягла її на дорогу. Обидві побігли щодуху й зникли в хмарі пилу.
Потім піщаною дорогою поволі пройшов єврей-ганчірник, штовхаючи перед собою візок, видно, важко навантажений, бо єврей ледве плентався і раз у раз сідав відпочити, тяжко дихаючи.
— Ну, що там чути, Мошку?
— Що чути? Кому добре, про того тільки добре й чути. Картопля, хвалити бога, вродила, жито гарне, капуста буде. У кого є картопля, жито, капуста — тому добре!
Він поцілував ксьондза в рукав, оперезався лямкою од візка й покотив його далі, але вже з меншими зусиллями, бо починався спадистий схил.
Через деякий час дорогою, здіймаючи ногами куряву, проплентався сліпий жебрак, якого вела гладка дворняжка на мотузку.
Потім з лісу вискочив хлопчисько з пляшкою в руці, але побачивши ксьондза біля дороги, здалека обминув його й побіг полем навпростець до корчми.
Проїхав дядько з сусіднього села — віз зерно до млина. За ним єврейка гнала табун щойно куплених гусей.
Кожен вітався з ксьондзом, обмінювався з ним кількома словами і йшов своєю дорогою, обдарований привітним словом і приязним поглядом.
Нарешті, побачивши, що сонце хилиться дедалі нижче, ксьондз підвівся й гукнув Валеку:
— Доореш до тих берізок — і додому. Бач, коні геть змучились.
І поволі пішов межею, півголосом читаючи молитви і ясним, любовним поглядом обіймаючи поля.
На картоплищах здалека червоніли ряди жінок, чути було гуркіт картоплі, яку сипали у вози. Місцями ще орали під посів... Череди рябих корів паслися на пагорках. Довгі попелясті смуги ланів уже зеленіли щіткою молодих врун. Гуси, ніби клапті снігу, біліли на витоптаних поруділих луках. Палали вогнища, і довгі блакитні коси диму тяглися над ланами. Раптом зареве десь корова, заторохтить віз чи плуг заскрекотить об камінь — і знову на мить обійме землю така тиша, що чути, як глухо бурмотить річка й стукотить за селом млин, захований у густій хащі пожовклих дерев. А там раптом пісня задзвенить чи крик долине, невідомо звідки, й летить низько над землею, розсипається по борознах, ямах і гине без відгомону в сірому осінньому просторі, на стернях, оповитих срібним павутинням, на порожніх сонних дорогах, над якими горобини хилять скривлені важкі голови.
В іншому місці боронували поле, і туман сірої, пронизаної сонцем куряви здіймався за боронами, витягався, повз аж на пагорки і опадав, а з нього, мов з хмари, з'являвся босий селянин, без шапки, з пов'язаним навколо шиї шматком полотна. Він ішов поволі, набирав пригорщею зерно й сіяв монотонними побожними рухами, ніби благословляв землю. Дійшовши до кінця смужки, він набирав з мішка зерно, повертався і поволі виринав з-за пагорка — спочатку вигулькувала його розпатлана голова, потім плечі, і, нарешті, з'являвся він сам на тлі сонця, благословляючим рухом розкидаючи зерно, що, мов золотий пил, дощем падало на землю.
Ксьондз ішов дедалі повільніше, часом зупинявся перепочити і то оглядався на своїх коней, то придивлявся до хлоп'ят, які жбурляли камінці у величезну грушу. Побачивши ксьондза, вони підбігли і, ховаючи руки за спину, стали цілувати рукав його сутани.
Він погладив їх по головах і сказав повчально:
— Тільки не ламайте гілок, бо на той рік не буде вам грушок
— А ми й не кидали в грушки. Там, на вершині, гніздо вороняче,— озвався один хлопчик, сміливіший за інших.
Ксьондз добродушно всміхнувся і рушив далі. Незабаром він зупинився біля людей, що копали картоплю.