— Боже поможи!
— Спасибі! — хором відповіли усі, випростовуючись, і почали підходити, щоб поцілувати руку панотцеві.
— Ну що, дав господь — уродила цього року картопля? — спитав він, простягаючи відкриту табакерку чоловікам. Ті шанобливо й обережно брали по щіпочці тютюну, не зважуючись нюхати.
— Авжеж, картоплини, мов каменюки, і багато їх у кущах.
— Ну, то свині подорожчають, бо буде чим відгодовувати.
— Вони вже й так дорогі: багато від мору влітку поздихало, та й до Пруссії їх скуповують.
— Правда, правда. А чию ж це ви картоплю копаєте?
— Боринину.
— Хазяїна щось не видно, то я й не розібрав.
— Батько з чоловіком моїм поїхали до лісу.
— Це ви, Ганно? Як ся маєте? — звернувся ксьондз до молодої гарної жінки в червоній хустці. Руки в неї були чорні від землі, отож вона взяла ксьондзову руку запаскою і поцілувала.
— А як там ваш хлопчик, якого я в жнива хрестив?
— Дякую, панотче, здоровий росте і вже белькоче щось.
— Ну, зоставайтеся з богом.
— Ідіть здорові, панотче.
І ксьондз звернув праворуч до кладовища, яке лежало по той бік села, біля дороги, обсадженої тополями. А люди довго мовчки дивилися вслід, на його високу, сухорляву, трохи згорблену постать. І тільки коли він зайшов за низьку кам'яну огорожу кладовища і пішов поміж могилами до каплички, що стояла серед пожовклих беріз та червоних кленів, у людей розв'язалися язики.
— Кращого, як він, мабуть, в усьому світі не знайти,— мовила одна з жінок.
— Авжеж. Його в місто хотіли забрати... Якби батько з війтом не їздили просити єпископа, не бачили б ви його ніколи... Ну, копайте, люди, копайте, бо до вечора недалеко, а картоплі ще зовсім мало,— казала Ганна, висипаючи свій кошик картоплі на купу, що жовтіла на розритій землі, повній сухого бадилля.
Всі ретельно взялися до роботи і працювали мовчки; чути було тільки удари мотик об тверду землю та інколи сухе брязкання заліза об камінь. Час від часу хтось випростував зігнуту, натомлену спину і важко зводив дух, бездумно дивлячись на сіяча, що ходив попереду, а потім знову починав копати, вибирав з сірої землі жовті картоплини й кидав їх у кошик, що стояв перед ним.
Тут було більше десятка людей — переважно старих жінок і наймитів.
За спинами працюючих стриміли схрещені жердини, на яких висіли ряднини, де лежали й плакали діти.
— Отож стара пішла-таки з торбами,— почала Ягустинка.
— Хто? — спитала Ганна, випростовуючись.
— Стара Агата.
— Жебрати?
— Авжеж. Не на солодке життя, а за проханим хлібом. Відробила родичам, попрацювала на них майже все літо, а тепер вони й пустили її на вільне життя;
— А на весну повернеться та й принесе їм у торбах і цукру, і чаю, і грошенят трохи. І почнуть вони їй годити: в ліжко покладуть спати, під периною, і працювати не дозволять — щоб відпочила, мовляв... Дядиною, тіточкою зватимуть, аж поки останню копійку не витягнуть. А восени вже для неї місця не буде ні в сінях, ні в хліві. Сучі діти, мерзота проклята! — вигукнула Ягустинка з таким гнівом, що навіть старе обличчя її посиніло.
— Бідному завжди вітер в очі,— докинув один з комірників, старий виснажений селянин з кривим ротом.
— Копайте, люди, копайте,— підганяла Ганна, невдоволена з такої розмови.
Але Ягустинка не могла довго мовчати. Вона глянула на парубка, який стояв неподалік.
— Дивіться-но, Пачеси вже старіють. Он маківки геть полисіли.
— Ще й досі парубкують,— зауважила друга жінка.
— А на селі скільки дівчат старіє або йде в найми!
— Ото ж то й є. Онде в Пачесів землі цілих піввлуки[1] та ще й лука за млином.
— Еге ж, хіба мати їм дозволить оженитися, дасть волю?
— Хто ж тоді їй корови доїтиме, хто пратиме, хто коло господарства ходитиме, свині доглядатиме?
— Вони все роблять за матір і за Ягусю. А Ягна, мов пані яка: одне — прибирається та вмивається, в дзеркальце поглядає та коси заплітає.
— А сама так і дивиться, кого б до себе під перину пустити, аби тільки дужий був! — знову із злостивою усмішкою докинула Ягустинка.
— Юзек Банахов до неї старостів засилав — не пішла.
— Іч ти! Пані чортова!
— А стара тільки в костьолі сидить, по книжці молиться та на прощу ходить.
— Усе-таки вона відьма! Хто у Вавжона корови зурочив, хто в них молоко відібрав? А коли Адамів хлопчак у неї в садку сливки рвав, вона йому таке слово сказала, що в нього одразу ковтун на голові скрутився, та ще й такий, що не дай господи.
— І як тут благословення боже буде над нами, коли такі на селі є!