Поки відбувалися всі ці події, Урфін керував Чарівною країною. Але невесело йому жилось. Щоб розважитися, він влаштовував бенкети, але ніхто з жителів міста не приходив на них, а слухати улесливі слова міністрів королю набридло.
Урфін почув, що в країну повернулась Еллі зі своїм дядьком, якого маленькі Жували прозвали «Велетнем із-за гір». Готуючись до боротьби з прибульцями, Урфін Джюс виготовляв усе нові й нові партії дерев'яних солдатів, оживляючи їх чарівним порошком. Ця робота страшенно втомлювала його, та згодом цілющий порошок скінчився.
Незважаючи на усю пильність поліцейських і дуболомів Еллі та Чарлі Блек визволили з полону Дроворуба, Страшила, Довгобородого Солдата і Вартового Брами Фараманта, й усі вони попрямували до Фіолетової країни. Там вони озброїли Мигунів і виступили з ними проти дерев'яної армії Урфіна Джюса. Головною надією моряка була витесана зі старої колоди дерев'яна гармата, для якої Чарлі Блек сам зробив порох.
І гармата не підвела. Один єдиний її постріл вирішив результат битви. Дерев'яні солдати боялися вогню, і, коли на їхні голови посипались палаюче ганчір'я й розпечене вугілля, у боломи, охоплені панікою, кинулись врозтіч.
Урфін Джюс потрапив у полон. Його засудили й відправили у вигнання. На пропозицію Страшила войовничим дуболомам замість лютих пик вирізали веселі, усміхнені обличчя, і вони стали сумлінними трударями.
Зрадники, які служили Урфіну Джюсу, були покарані, лише найголовніший з них, перший міністр Руф Білан кудись щез.
І знову маленька дівчинка Еллі Сміт з Канзасу попрощалась з вірними друзями.
КАТАСТРОФА
уф Білан утікав. Його короткі товсті ноги плуталися, дихання з хрипами виривалось з широко розкритого рота. Ліхтар гойдався у тремтячій руці Руфа, ледь освітлюючи шлях.
Зупинитись би, відпочити!.. Але ззаду долинав тяжкий тупіт ніг Залізного Дроворуба. І нездоланний страх гнав утікача вперед.
Звістку про рішучу битву і розгром дерев'яної армії принесли Руфу Білану швидконогі поліцаї, які втекли з поля бою. Інші королівські радники, колеги Білана, вирішили покаятись перед народом і попросити пробачення. Але їхня вина була незначною у порівнянні зі злочином Руфа. Навряд чи його б помилували за ганебну зраду. І Руф Білан вирішив сховатися.
Але у всій Чарівній країні не знайшлося б людини, яка б сховала Білана від народного гніву.
«Я заховаюсь у підземному ході», — вирішив Білан.
Зрадник так поспішав залишити місто, що не взяв з собою нічого з їжі, а прихопив лише ліхтарик з маленькою лампочкою всередині адже в підземному ході вічні сутінки.
Крадькома Руф Білан пробрався в підвал вежі, на верхньому майданчику якої були раніше в полоні Дроворуб і Страшило. Цей підвал відділявся від підземелля міцними дверима. Але в дверях моряк Чарлі випиляв отвір, коли разом з Еллі та її друзями з'явився сюди визволяти полонених. Через цей отвір і вибралися на волю Дроворуб і Страшило, а тепер дивом протиснувся і товстий Руф Білан.
Утікач поквапливо видобув вогонь запалив гніт ліхтарика й кинувся в темінь підземелля. Незабаром він почув за собою тяжку ходу Залізного Дроворуба. Той гукав:
— Повернись, божевільний чоловіче! У Печері чудовиська! Тобі загрожує смерть!..
Але для засліпленого страхом Руфа Білана все на світі здавалось кращим за повернення до рідного міста, яке він зрадив. Жах гнав його вперед, і нарешті помітивши в стіні підземного коридора чорний отвір, Руф не роздумуючи, кинувся в нього. Перед ним відкрився вузький звивистий прохід, і Руф Білан, намагаючись не шуміти, прокрадався далі й далі. Кроків і голосу Залізного Дроворуба вже не було чути: мабуть він загубив слід утікача.
— Врятований! — щасливо зітхнув Руф Білан, упав на кам’яну підлоту й втратив свідомість.
Ліхтарик випав у нього з рук, лампочка, мигнувши, погасла, непроглядна пітьма оточила Білана.
Руф Білан очуняв Він не знав чи довго лежав у запамороченні, але його руки і ноги заніміли, він ледве підвівся. Тільки тепер він цілком збагнув увесь жах свого становища. Один, без їжі та води, без світла, тому що олії в ліхтарику вистачить ледве на три чотири години…
«Піду назад і здамся, — вирішив Білан Там мені, можливо збережуть життя, а тут я загину від голоду і спраги в страшних муках…»
Він засвітив ліхтарик і пішов. Та після запаморочення Руф Білан не зміг знайти потрібний напрямок і не наближався до коридора, що залишив позаду, а віддалявся від нього. Але зрозумів це Білан лише тоді, коли вузький хід розширився і перетворився у велику круглу печеру, в стінах якої виднілось кілька отворів.