Всі дали обіцянку, що нічого не говоритимуть тим, хто прокинеться, про їхнє минуле щоб перевиховання відбувалося без перешкод. Люди свято дотримали обіцянки. Єдиний зрадник, який міг зіпсувати справу, Руф Білан, за загальним присудом був приспаний і віднесений до Священної печери терміном на десять років. А щоб ніхто, потрапивши туди випадково, не напився Сонної води, печеру замурували.
Перша партія сплячих на чолі з королем Ментахо очуняла через тиждень після дня Великого присипляння. Ружеро, виконуючи свою обіцянку, повідомив про це Еллі, і та з братом подалася в Місто Семи володарів подивитися, як відбуватиметься перевиховання.
Коли діти ввійшли в Печеру (Торговельні ворота були знесені за наказом Ружеро, і варта там уже не стояла), вони скрикнули від страху. Перед ними на дорозі розтягся на всю величезну довжину ї витріщив жовті очі дракон, постукуючи зубчастим хвостом по землі.
— Навіщо це страховисько тут? — вигукнула Еллі, готуючись рятуватися втечею.
— Це Ойххо, — сказав гінець. — Найрозумніший і най слухняніший з усіх драконів. Ойххо, вклонися гостям!
І дракон тричі схилив перед Еллі і Фредом свою потворну голову. Діти мимоволі розсміялися.
— Ви можете його погладити, — запропонував гінець. — Він буде задоволений.
Еллі доторкнулась до зморшкуватої шиї ящера, той від задоволення забив хвостом по землі.
— А тепер сідайте, — запросив посланець Ружеро, показуючи на подобу кабіни, прилаштованої на спині дракона.
— Навіщо? Ми краще підемо пішки, — запротестувала Еллі.
Але гінець був непоступливий:
— Це наказ правителя Ружеро і… врешті, так потрібно для вас же.
Нічого не зрозумівши з останніх слів, діти все ж сіли в кабіну, гінець розмістився попереду, смикнув вуздечку, і Ойххо злетів. У Еллі і Фреда завмерли серця, вони вхопилися одне за одного, і земля швидко проносилася під ними. Через кілька хвилин навіть відчули задоволення від швидкого польоту і покинули кабіну, жалкуючи, що політ тривав недовго…
Моменти перевиховання мимоволі потішали присутніх, але, підкоряючись суворому наказу Ружеро, посмішки доводилося приховувати.
Ментахо, який прокинувся першим з королів, був серед володарів найбундючнішим. Він страшно гордився своїм походженням від легендарного Бофаро і простих людей мав за нікчем..
І ось саме цьому марнославному чоловікові Ружеро навіяв, що той — ткач, майстер навчав його, основам ремесла. Колишній король сів за ткацький верстат і хвацько почав працювати з човником, примовляючи:
— Скучив я за своєю роботою!
Еллі і Фред ледь не пирснули зо сміху, але під сердитим поглядом Ружеро вибігли з кімнати.
І справа пішла. Королі, міністри, радники перетворилися в рудокопів, ливарників, металістів, кравців, кухарів… Лакеї, солдати, шпигуни ставали орачами, городниками, звіроловами, рибалками…
Примара голоду відступала з Підземної країни назавжди.
НАГОРУ!
ле й самому існуванню Підземної країни настав кінець. Правитель Ружеро і заново призначена Рада Старійшин, до якої ввійшли і два колишніх королі, оголосили:
«Всі бажаючі покинути Печеру і поселитися нагорі можуть зробити це безперешкодно. Рада Старійшин уже домовилася з Жуванами. У них у Блакитній країні вистачить місця всім, і наші люди одержать нагорі ділянки землі для обробітку».
Щоб як слід обговорити це найважливіше питання, скликали всенародний мітинг. Першим говорив Арриго:
— Наші предки були зігнані з горішнього світу понад тисячу років тому за злочин принца Бофаро. Справедливий чи несправедливий був вирок, тепер судити нема потреби. Важливо те, що люди залишилися жити в Печері. Наскільки вона придатна для життя? Подивіться, які у нас бліді обличчя, які худющі, запалі груди, тонкі руки і ноги! Які кволі і слабкі наші діти, і скільки їх помирає немовлятами!
— Правильно! Вірно каже Арриго! — почулися вигуки.
— Звичайно, у Печері можна жити, і доказ тому — ми самі, вів далі Арриго. — Але навряд чи хто почне заперечувати, що клімат її дуже шкідливий. Лікарі Бориль і Робиль підтвердять, що тривалість життя у нас набагато менша, ніж нагорі…
— Так, так! — закричали Бориль і Робиль.
— Навіть такі чарівні істоти, як Страшило і Залізний Дроворуб, ледь не загинули у нас, а цар звірів спустошив всю аптеку і на додачу ледь не з'їв аптекаря, бо той пропах ліками…
Натовп розсміявся.
— Ви бачите, друзі, — закінчив Арриго, що тепер, коли нас ніхто не змушує жити в Печері, нам час покінчити з тисячолітнім вигнанням і повернутися нагору.