Він біжить, затиснувши пітними долонями ложе рушниці, — готовий до всього. Спиняється на городі — клуня непорушно височить у небі, а полум'я — далі, над хутором. І не полум'я, а щось червоне, хвостате полощеться під хмарами, ніби відьма на вінику вертає з гудів у свій димар, а піч натоплено. Філарет лячно хреститься.
Вітер котить од хутора захоплений дитячий лемент.
«Семирозумова чергова витівка! Гицеля старого», — лютує Філарет і стріляє в червоний привид.
Дробини безнадійно губляться в небі, а вогник мерехтить, дражниться…
— О-го-го! — гукає Семирозум.
— О-го-го-го! — підхоплює хлоп'яча зграя, розносячи переможний згук по царині, болотах і темному лісу.
І небо озивається. Крихітний вогник розпускається, квітка хизується червоними пелюстками. Якусь мить вона гойдається вгорі, далі починає безнадійно падати в сувору пащу мовчазного лісу.
— Загорівся… жалібно видихує Іванко.
— Загорівся… Полотно загорілося, — понуро згоджуються хлопчаки.
А за хвилину вже сперечаються, чи вітром збило полум'я на змія, чи зайнялось держално смолоскипа і вже звідти вогонь перебіг на полотно.
Семирозум мовчить.
Вогненна куля падає в ліс, на мить вихопивши з пітьми рукасті вершини дерев. Нитка вмирає, квола, байдужа.
«Треба змотати, — ліниво думає Семирозум, — треба змотати…»
Вулиця всмоктала хлоп'ячий гамір — метнулись по хатах, бо й так від батьків дістанеться. Тільки Іванко стоїть віддалік, співчутливо пошморгує носом.
Семирозум намацує цівку. Нитка повзе повільно, брудна, мокра, а разом з ниткою повзуть вчорашні й завтрашні клопоти, хмурі думки та невгамовані болі. З першими півнями треба спішити до Філаретової клуні; весь день клепати ціпом, а вдома тин валить вітер, дах промокає, картоплі тільки до посту, а Данило гне спину на Філарета за кусень хліба та латані штани, а двоє старших лежать десь у Галичині і вже ніколи не зведуться… І все-всеньке на світі таке незугарне, незатишне, а він пускає зміїв з хлопцями, ніби те личить старому чоловікові…
Нитка десь чіпляється за гілляку, Матвій роздратовано сіпає, нитка обривається. Він спльовує і важко йде до темних обрисів хат.
Іванко підбігцем навздоганяє Семирозума.
Пітьма гусне. На Філаретовім кутку одиноко виє пес. В осокорах тужить вітер.
У Матвієвім серці — ніч.
— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене, — захлинається словами та вітром Іванко. — Я одною рукою візьмусь за держално, а другою — за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас…
Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.
Осінній вечір злизує з меж тини та вишняки і саме небо, що лишає по собі чорну пустку.
Бугаїха востаннє випльовує на Маріїн город лайку і грюкає сінешніми дверима. Але чорні жерла вікон насторожено чатують Марію. І вона виказує їм усе, що наболіло на серці. Лайка її важка і брудна, наче осіння пітьма, і така ж безнадійна і така ж безпомічна. Марія вихаркує слова, і після тієї клопіткої роботи на краю темного городу їй легше дихається.
Окрім простудженого Маріїного голосу ніщо ані шелесне на кутку — тільки бугай час від часу тяжко зітхає у засупоненім бадиллям хлівці.
— Щоб у твого бугая, шльондро, як і в Дениса твого пришелепуватого, всохло! — кидає Марія востаннє і вертає до хати.
Поки бреде картоплинням, заточуючись у невидимі вибоїни та перечіплюючись об сухе соняшничиння, до дна не виплескана лють сканує в пітьму злими слізьми, їй стало дуже жаль себе.
А навколо тільки в'язкий морок і ніде не зажевріє, не блисне.
Бере з пригребиці оберемок вогкуватого картоплиння — знову вранці диму наковтаєшся — і, з гуркотом штурхнувши ногою зголоднілого Бриська, заходить до хати. Кидає колив'я під припічок.
— Мамо, їсти… — долинає з печі.
— А щоб ви повиздихали, — кричить Марія, радіючи, що є на кому зігнати тоскну злість. — І коли ви перестанете дзьобати мою бідну голову? Нишкніть, бо як демену…
Піч нишкне.
Марія дістає з полиці глевтяка, кришить у миску дрібними шматочками, весь час ревниво промацуючи долонею хлібинку, аби лишалось ще хоч половина. Змочує хліб криничною водою, сіє дрібок солі, береться за край миски і несподівано опускає руки. Тепла, щемна хвиля відморожує серце. Марія дістає з найвищої полиці пляшечку з олією — берегла в борщ, по краплі, — і щедро смачить у темряві мокрий хліб. Намацує в мисниках три щербаті ложки, іде до столу:
— Вечеряти, діти…
— З олією, мамо, правда, з олією? — гукають Іванко та Любка, скочуючись з печі. Вони прислухались до кожного шереху.
— З олією, — видихує Марія всю свою ніжність і пестить долонею Любину голівку, не торкаючись своєї ложки.
Незабаром, вчувши перестук дерев'яних ложок об дно миски, запинається хусткою, стомлено каже в темряву:
— Залазьте на піч. Тільки не жируйте. Завтра рано розбуджу — Люба куделю Філаретисі прястиме, а ти, Іванку, цівки стругатимеш.
І вже з порога:
— Я до Улити збігаю. Двері сама примкну.
Сховала ключа під причілок, ніби справді було що красти, затисла під полою половину хлібини й розтанула в мороці.
Матвій винувато, навшпиньки крадеться до лежанки, намацує подушку, знімає чоботи і, не роздягаючись, вкладається спати. Не хочеться будити Прісі та й вставати завтра з першими півнями. Заплющує очі, радий одразу ж попливти в сон, але сон бариться. Замість сну несподівана байдужість до всього на світі. Пригадує схвильований голос Іванка і усміхається трохи заздро: захотілось хлоп'яті птахом стати та того не знає, що людині судилося до скону в землі копатись, та ще й не в своїй, а в чужій землі. Як високо не підіймайся, все одно на землю повернешся. А тут на тебе добре товариство чекає: і Філарет, і злидні, і горе, і сам на себе…
Чим би не захопився він, Семирозум, завжди триває те захоплення лише кілька днів, вистачає його тільки на стрибок, а не на багатоденну, цілеспрямовану ходу. І хоч казав колись учитель із села, що, коли б освіту Матвію, він би до знаменитих людей піднявся, — неправда то, таки неправда. Бо швидко все обридає Матвію, збайдужує він.
Ось уже і зараз не хоче і не може думати про змія, хоч ще вранці горів ним. Отаке було й з велосипедом — досі гниє десь на горищі, і з бісиками, і з вітряком, що мав тормосити решето з зерном, а натомість лише хлопчаків бавить. «Порох уже сиплеться, а розум дитячий маєш», — лається Пріська.
І таки справді, коли б він мав глузд, не ходив би до Філарета на підзаробітки, а таке метикував би, що цінується.
«Маєш золоті руки, — сказав якось, під добрий настрій, Філарет, — а позичаєш у мене пуд жита на матаржаники. Хай би вже безрука голота…»
Філарет полюбляє словом вколоти його. Проте Семирозум не заздрить Філаретові, різні стежки в них. До Матвія он здавна і діти, і дорослі липнуть, а до Філарета — самі гроші. Вовк вовком.
І од відчуття дивовижної переваги своїх злиднів над Філаротовим багатством у Семирозумовій душі — світлішає. Він повертається на спину — біла стеля ледь проглядається в темряві, швидше вгадується, наче небо крізь густий туман, але від того ще химерніші думки народжуються в голові.
Ось-ось туман розвіється і перед очима розчахнеться зірчасте небо, — кожна зірка велика й соковита, наче вересневе яблуко, тому небесному саду немає кінця-краю… І вже перед ним не саме небо, а його відображення на тонкому полотні, сувій котиться, а зорі — яскраво-білі на синьому тлі — світять ясніше, ніж справжні, божі. Трохи лячнувато Семирозуму, що він посягає перевершити божу красу, але то хвилинне почуття. Йому хочеться зараз же, не зволікаючи, стругати квадратну дошку, вирізьблювати на дереві ямкуваті зорі, чаклувати над фарбою з дубової та вільшаної кори — руки сверблять, якась невідома сила так і штовхає його в рух, у роботу. Дивиться в стелю і бачить над собою полотняне небо, всіяне його, Семирозумовими, зорями, і несподівано провалюється в забуття, щасливо всміхаючись крізь сон.