До цього дня, з осiннiм гудроном рiчки, з густим повiтрям, червоними вогнями, з дикою i солодкою самотнiстю, Серафима була наживкою.
Вона це зрозумiла вiдразу. Думала про це, проходячи повз святковi кортежi, стоянки авто, вiтрини супермаркетiв i бутiкiв. За великим рахунком, навiть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кiнцi з кiнцями, i кислий голод часто стояв вночi у неї над головою. Але як вона могла всидiти серед самотностi, пiдфарбованої люттю, пропускаючи днi, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнiв. Там кипiло життя, чуже життя, котре вона вже свiдомо хотiла знищити — от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собi мiж ноги…
Iшла в малиновiй лiтнiй сукнi. Проминула двiрника — вiн, як завжди, утупивсь у неї, вiдкривши рота — i зупинилася перед знiченим Реусом. Майор, пiдкоряючись вiчному закону, зняв курточку i накинув їй на плечi. Вiдтодi в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозумiли одне одного. Серафимi, яка потрапила до iншого зовсiм свiту: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вiкном (Днiпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кiнець, все застигло, захололо, i вона лишиться тут гибiти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як i кожна жiнка, аби вона умiла розтирати в собi цю печаль i не лишати близькому чоловiку, то б зiзналася собi та iншим, що шукала й чого їй було треба. Проте вона розумiла, що лише просунулася на крок уперед. Її цiкавив цей вайлуватий чоловiк з надiрваним вухом. З ним Серафима почувалася спокiйно, i люта затятiсть тiкала кудись, лишаючи по собi випалену пустку, вiдсунулася кудись у линялий осiннiй горизонт.
А ще у Реуса було багато книг з кримiналiстики. I якраз на бабине лiто, коли стояла бiля вiкна, їй видалося, що хтось торкнувся легенько її плеча, i вона враз зрозумiла: це її кличуть. I як пiвроку тому, ще у Фiкси, вона побачила власну себе, свою тiнь. Тiльки зараз голубувату, з червоними iскрами навколо. Її тiнь стояла обличчям i манила рукою. I Серафима без вагань пiшла. I тiнь зупинилася бiля книжок iз кримiналiстики. Вона вiдчула дике, тваринне збудження. Вона голосно засмiялася. Вона вдаватиме iз себе наживку, а справжнiм шматком м'яса у пастцi для двоногих тварюк буде саме Реус. Так у них почалося те, що люди називають пристрастю. З досвiду Серафима знала, що не може припуститися помилки. Вона припустилась багатьох помилок i ще не знала, що чекає її на шляху, який неясно окреслився в яскравi днi бабиного лiта. З одного боку, вона не вмiла прощати, i не хотiла прощати. З iншого — таке тарганяче життя її мало влаштовувало. Дим ментолових сигарет її юностi сiдав на голе плече її новоспеченого коханця. I це її дiйсно збуджувало… А потiм вони в одну нiч, вже холодну, з протягами, з запахом зими, зрозумiли один одного. I в одну нiч Реус зламав i кинув у невiдомiсть все, що збирав цiле життя.
13
А далi до неї повернеться виродливiсть, жахiття пам'ятi — цього Серафима не чекала; людинi, котра прожила якийсь промiжок часу, неминуче вдарить ця капосна рiч, зовсiм не матерiальна рiч, у мiзки, i що далi, то бiльше рана чи корозiя роз'їдатиме спочатку сни, а потiм тiло. I нiч, i день. Хто вiдчинив їй ворота, пройнявши її холодом? Це їй треба було побороти. Безликим березнем вона в'їхала на дешевенькому «Фордi» у квартал, заставлений тарою, дiжками, що смердiли маринадами та оселедцями. Вона пройшлася, гидливо переступаючи калюжi, — звичка до свiту, з якого вона вийшла, не повернулася. Але враз вона заклякла, наче хто покликав її нагло у спину. Бiлi, щойно випранi, ще мокрi простирадла глухо билися на вiтровi. Повiяло морським бризом. Вона не вiдчула застереження. Бiла, як цi простирадла, лють спалахнула спочатку у грудях, а потiм вибухнула в головi снопом, салютом ненавистi. Серафима видихнула i зайшла до пiд'їзду, смiливо пiднялася схiдцями. Так вона знайшла Мiлку. Та лежала на пропаленому цигарками диванi. Довкола — гори порожнiх пляшок.
Циганка не пiзнала Серафиму, та їй нагадала, i вони привiталися, як давнi подруги. Мiлка вiдразу попросила випити. Серафима поставила пляшку шампанського i пляшку вина. Мiлка, дурнувато хiхiкаючи, вибачаючись, припала порепаними губами до пляшки. Через п'ять хвилин все cкiнчилося. Доза була надто великою, аконiт подiяв майже миттєво. Пiна навколо рота, потiм криваве блювотиння — це дiя аконiту з хiмiчною добавкою. Серафимин винахiд, майже з натхнення. Вона була обережною, тому не курила на мiсцi злочину. Спокiй, наче масло, розлився повiтрям, i їй зробилося весело. Оцього i треба було найбiльше остерiгатися — спокiй i радiсть у таких справах коштує життя. Потiм вона вийшла на подвiр'я. Закурила, i теплий вiтер ударив їй в обличчя. I тут нараз прийшла пам'ять i спогади: батькiвський зморщений зад мiж материнськими ногами, Надька зi спущеними трусами, i ще той, з кого, як вона гадала, а може i справдi, усе це почалася. Чорнi квiти рвали мозок, знищуючи нейрон за нейроном, наче рак прокляття. I вона ледь стрималася, аби не побiгти. Серафима гнала «Форд» трасою, бiлою, як снiг — вiд сонця i вiд неминучих i безликих березневих дощiв. Далi вона бiгала кiмнатами, люто розкидаючи речi.
Реус сидить на куценькому стiльчику, курить, лiвою рукою чухає обрубок вуха i краєчками губ усмiхається. Вiн пiдводиться, йде до Серафими, бере за тонку шию, розвертає, нагнувши заходить ззаду. Хвилин п'ятнадцять — це двоє звiрiв, якi гарчать вiд злостi й похотi, вiд ненавистi й безвиходi, од вiдчаю — свiт залито люмiнофором. Здається, на вулицi вiд цього люмiнофору трiщить кожен камiнь, а вода кипить розтопленим оловом. Нарештi вони падають на пiдлогу. Лежать на спинi, курять i дивляться, як роздувається на протязi брудне павутиння.
— Тепер розповiдай, — говорить хриплим i байдужим голосом Реус.
— Про що?
— Як ти пiдставилася i пiдставиш мене, — Реус повертає до неї голову й цiлує в розпашiлу щоку.
14
Над морем хвостами туман. Скляна куля кав'ярнi з бiлофрачними кельнерами i кельнерками в куценьких плiсированих спiдничках, що плавають голубими кахлями, i їхнi викривленi вiдображення ледь встигають за ними. Реус i Серафима сидять пiд бiлою парасолею i п'ють мартiнi. Реус, мабуть, не перестає собi дивуватися, але погляд у нього безпосереднiй — пустуна-чоловiка, який все ж таки радий, що потрапив у таку ось iсторiю. З будiвлi долинають нерiвнi приглушенi турецькi наспiви. Це Реусу подобається, i вiн слухає їх, слухає прибiй моря, слухає, як дихає рiвно й легко Серафима… Вiн думає про кохання, вiчнi казки про те кохання — воно таки iснує, i йому дiйсно вдалося вирвати в часу свiй шмат. Серафима в чорних окулярах «Валентино» спостерiгає за трасою, позирає на осiлу придорожню кав'ярню навпроти, на бармена, що колись побував у В'єтнамi, на руду офiцiантку. Далi — на будинок, сiрий, двоповерховий. Цей будинок стоїть над самою трасою, тому його стiни схожi на бруднi боки зебри. Серафима не може позбутися того, що зринає в пам'ятi. Вони приїхали на її батькiвщину, i обом тут не подобається. Вiддалено Реус знає, чому сюди приїхала Серафима, але, як i кожний закоханий, боїться собi в цьому зiзнатися. Перед цим вони займалися коханням у дорогому готелi, де просадили майже всi заощадження. Але фантом кохання висить над ними — тихий i нiжний.
— Дивись, — рiзко звертається Реус до Серафими.
Трасою бiжить чоловiк. За ним слiдом — двоє мiлiцiонерiв.
Вiн бiжить повз ряд зелених до неймовiрного кипарисiв, вибiгає на прибiйну смугу, прослизається на мокрiй рiнi, але зводиться дуже швидко. Утiкач пробiгає кiлька крокiв i тут зупиняється як укопаний i починає вимахувати руками.
— Вiн щось знайшов, — говорить Реус. — Ходiмо ближче, глянемо.
— Нащо воно нам здалося. Нам пора їхати, любий.
Серафима напевне б здивувалася, коли б могла бачити такий епiзод: двоє медекспертiв розглядають труп жiнки. Труп розпухлий i вкритий виразками. Один розтинає живiт, дiстає шлунка, розрiзає його i бере проби. Виходить, закурює, не знявши гумових рукавичок. Iнший — лишається краяти труп. За якусь годину чи двi, коли труп розiбрано, наче свинячу тушу, повертається перший експерт з результатами аналiзу, i каже: