— Алло, Реус? Старий, де ти пропав? Заходь, заходь…
Серафима побачила Реуса ще десь за кiлометр, швидше, вона внюхала його усiма фiбрами — страх. Уперше вiдчула той дикий страх, мовби пiд нею западалася земля. Але вона не розумiла, що зараз вiд її одного необачного кроку залежить — жити їй чи померти? Мiсяць тому вона зустрiла тут, у «Плазi» чоловiка в дорогому одязi, iз упевненими рухами, запахом дорогого парфуму. Але, головне, вона згадала рiг Круглоунiверситетської, Шевроле, руку висунуту з вiконця, i перстень. Вона не могла помилитися. I потiм, день у день, вона приходила сюди, щоби трапитися йому на очi. Бодай раз. Їй не треба весь час стовбичити, лiзти i кланятися. Серафима розумiла, що з такими людьми робиться все за один лише раз. I так вона тинялася з поверху на поверх, поверталася до Реуса пiзно, улаштовувала сцени, хоча нiчого особливого не вiдчувала. Вона добре розумiла, що вбиває двох зайцiв: змушує ворушитися Реуса, а ще — наближає час, коли має влучити в десятку з тим чоловiком. Його iменi, надто обережна, не знала й досi. I коли побачила Реуса — з обважнiлим обличчям, отупiлим вiд болю поглядом, то зрозумiла, що прийшов час. Серафима вийшла йому назустрiч. Повiльно, мовби нанизуючи крок на крок, так, що навiть колишнiй майор задивувався. Сипав м'який, теплий дощ, iз якогось вiкна лунала, лопала бельбахами дурнувата попсова музика. Дiвчина минула ряд налитих життям i втiхою людей, котрi, видно, спостерiгали за нею, але не давали знати. Вона йшла повз високу стiну «Мандарина» дивуючись мiнливостi свiту, а ще бiльше страху, що кiшкою роздирав нутрощi. Серафима йшла i розумiла, що ледь не дала маху, що те, що надумала зробити сама, у неї не вийде. Виходило так: вони вийшли з однiєї точки, розiйшлися, щоб зустрiтися пiд «Мандарин Плаза».
— Що ти тут робиш? — запитав Реус.
— Те, що й ти. Я знайшла його, — сказала Серафима.
— Ти говориш про те, що я думаю? — запитав Реус.
— Думаю. Пiшли чого-небудь вип'ємо: я втомилася. А потiм я тобi його покажу. Вiн з'являється з дамочкою.
— Худа брюнетка, у дiамантах, як i її кавалер? — очi у Реуса, наче їх зараз невидима рука вирве i змусить з'їсти.
— Хм. Вона.
Вони пили каву, а Реус мовчав, наче палахкотiння травня густим зеленим клеєм протiкає крiзь його пальцi. Вiн розумiв, що це занадто, що ще рано, але Серафима вгадала його думки.
— Облиш, — сказала вона i креснула запальничкою. — Ти просто ревнуєш. Так, погодься, ти просто ревнуєш…
Серафима не розумiла, що Реус вибирає мiж страхом втратити її i своїм життям — їй це не було потрiбно. Але тiльки-но вона ледь не втратила все, що у неї було. Реус збирався до старого розшуковця, свого товариша, але так i не дiйшов. I причиною була Серафима. Аби вона дiзналася про це, то напевне б пишалася. Але бiла лють пишно розквiтала у її серцi, i вона втiшалася, топлячи очi в зеленцi травня, i вiд того в неї знову запекло унизу живота. Реус повернув повiльно голову, вiн навiть чує, як скриплять шийнi хребцi, у животi бурчить i його нудить — очi ловлять спочатку рванi тiнi на асфальтi, що шастають з-пiд авто: тим боком, пiд «Мандарин Плаза» вiн бачить худу, але красиву брюнетку з розумними теплими очима, а за нею — чоловiка.
— Господи, Серафимо, це ж Хруст. Це… Забудь i викинь з голови, — вiн говорить, але майже чує, як трiщить сухий її погляд на його вусi.
— Ти так i лишився лякливим ментом, — говорить вона.
— Добре, ми потроху до нього доберемося. Вiзьми таксi. Поїхали.
Над мiстом стояв грибок синьої води. Дощ наступав з Лiвого берега, i вона дивилася на свинцеву опуклiсть води так, начебто вода кипiла. Серафима закрила очi. I Реус полегшено зiтхнув. Зараз вiн вирiшив, що життя пiде, заплутається по-iнакшому i якось направиться. Але й цього разу колишнiй майор обманувся. У життi йому лягла не та карта.
4
I ось червневим днем (вона його пам'ятатиме завжди) iз золотою пилюкою в косяках сонця прийшло саме те, i вже не важливо для неї, хто першим втратив чуття реальностi — справа темна, як темна i голова її. Серафима знайшла свою мету — вона гаразд намацала її, i в домi запанував спокiй. I Реуса це насторожило. Вона рiдко виходила в мiсто. До неї повернулося вiдчуття вологого пiдвалу, i Реус з кутка, зi свого стiльця, спостерiгав за її сухим, блискучим поглядом. Серафима йшла сходами: складки одягу, пiд халатом — нiчого, i вiн дивився на її груди, що пiдiймалися й опускалися пiд тонким шовком. Реус вставав, тупав важкими ногами пiдлогою, виходив на вулицю i дихав так, наче йому в груди вдарили важкою кувалдою. I ось так упродовж червня вiн спостерiгав, як вона щодня пiднiмається схiдцями в рудiй пилюцi сонця туди, на гору, iз сухим срiбним поглядом, з позолоченим промiнням тiлом, принадлива i далека, i важко гупаючи ногами, як хлопчак, намагаючись привернути її увагу, спускався донизу, сiдав у «Форда», i слизький вiд зеленi червень утягував його своїми пазухами, наче доiсторичний монстр.
А що Серафима? Серафима нiчого не робила нагорi: вона мирно дрiмала у великому шкiряному крiслi, i в уявi своїй грала на фортепiано, бiлий тюль (чому саме тюль?) розвiвався вiд протягу на вiтровi, i приходив закоханий красень, i вони проводили довгi години за розмовами. Потiм — вiддавалися плотському коханню. Слово «секс» у фантазiях Серафими не iснувало. Проте вони займалися усiм: анальним сексом, прибирали всiляких поз, iнодi до них приходила дiвчинка рокiв тринадцяти, i вони займалася цим на очах умлiлого коханця. I з кожним днем ця дiвчинка робилася настирнiшою, упертiшою, було так, начебто Серафима бачила себе молодшу в дзеркалi. I дiвчинка приходила дедалi частiше: вони милувалися в душi, на кухнi, а переляканий коханець бiгав, благав, заламував руки — коротше кажучи, все було як у кiно, трафарети якого напевне й замiнили Серафимi справжню фантазiю. Нарештi вони з дiвчинкою змовилися, i Серафима покинула свого безталанного принца. I той отруїв її дiвчинку, тож Серафима вирiшила помститися.
Але тут потiк фантазiї закiнчився. Сон i умиротворений спокiй, її фантазiї завжди зупинялися на бiлiй тюлi, на коханцевi, а дiвчинка, наче й справдi померла. Серафима стала скрупульозно витягувати з пам'ятi її рожевий задок, маленьку i вузьку пiхву, стиглi диньки грудей, але далi якогось сухого скрипу в головi не йшло. Серафима втратила спокiй. I одного дня Реус пiднявся на горище й побачив Серафиму, яка вiд чогось тремтiла увi снi, її красиву шию, її рожеве, з позолотою пiвденної засмаги обличчя, її напiврозплющенi очi. Вiн зупинився, наче вжалений: на скронi, трохи вище, з'явилася чорна цятка, котру вiн сприйняв спочатку за ранку чи то родимку. Але плямка почала рости, доки не з'явилася велетенська чорна дiра убiльшки з кулак. I тiльки Реус захотiв щось сказати, як з тiєї дiри вилетiла велетенська чорна муха з блискучими крилами i з шумом загасала пiд стелею. У Серафими блиснули очi — вона прокинулася.
I вона пройшла, прокраявши сонячний простiр мiж горищем та ванною, наче нiж масло, не звертаючи уваги анi на те, як вона одягнена, як виглядає Реус з незмiнною газетою в руках у просмальцьованiй картатiй сорочцi, — взагалi вона перестала iснувати, а не все перестало iснувати для неї. Саме так вирiшив колишнiй майор, у забобонному страху вирячивши очi. Свiт потемнiв, i вiн сам потемнiв з лиця, як людина, що втратила щось важливе, щось таке, без чого буде тяжко жити i тягнути все далi на собi: кохання, успiх, грошi i ще щось бiльше. Вiн зрозумiв, що втратив вiру. Але це — що не диво — вселило божевiльну надiю. Як висiти довго над проваллям i не падати. Хтось прийде i простягне тобi руку. «Саме вiдчай породжує надiю i змушує рухатися людину», — думав Реус. Таке життя, i вiн вже не шiстнадцятирiчний, i нiчого не змiнити.
Вiдтодi вона просиджувала днi в якiйсь дешевенькiй кав'ярнi: пила каву, курила дуже багато ментолових сигарет, спостерiгала за людьми. Вона зараз добре розумiла, що врода її не вiчна — тим бiльше, у цьому мiстi, що росло з кожним днем, накопичуючи незлiченнi багатства, нiкому до неї, до Серафими, немає дiла. Реус не рахується. Вона сидiла пiд теплим вiтром, перетравлюючи у собi свiт. Її доймав сексуальний голод, але вона не наважувалася зробити якийсь крок, аби заволодiти тим чи iншим чоловiком. Їй подобалися дiвчата — зовсiм молодi, але й тут вона не вдавалась до якихось дiй. Усе було просто: вона злидень, хоч i гарний i розумний злидень. I ще вона розумiла: щось, що рухало нею, пiшло, i Серафима боялася, що воно нiколи не повернеться. Так їй хотiлося запопасти цiлий свiт, але тут пiд теплим вiтром, пiд сонцем, вона зрозумiла, що треба починати з малого.