Грудну дiафрагму ламає. Скейтбордист злiтає у повiтря. Разом з осами i будинками. Скейтбордист котить у золотий полудень, розкинувши руки, i в його очах вiдбивається червоний гриб вогню, який виривається з даху, з вiкон мансандри. Пацан летить сiрою стрiчкою асфальту, ближче до води. Зелена бобочка димиться у нього на спинi. Швидкiсть, зараз важлива швидкiсть. Вогонь шпурляє в спину хлопця, але вiн умiло перевертається i вже близько бiля води, гаряча хвиля повiтря мовби пхає його вперед. Тугi кола води змикаються у нього над головою. Хлопець випiрнає i дивиться як полум'я зжирає будинок: як просiдає посерединi дах, як вивалюються колоди, як гуде розпечена жерсть. I вiн говорить:
— Круто!
17
Увечерi Север'ян приходить у цей район. Вiн приходить сюди з початку жовтня. Минувши кiлька сiрих будинкiв, вiн знаходить в один, цегляний, i пiднiмається на другий поверх. Тут його зустрiчають. Батько Серафими вiтається, простягнувши широку долоню з круглими квасолинами мозолiв, у вицвiлiй, колись квiтчастiй сорочцi, з рудими повислими вусами. Вiн мовчки чинно ставить стiльця, потiм мати приносить закуску: солонi огiрки, капусту, сало. I, тихо сплакнувши, iде. Север'ян, наче не наважуючись, ще якусь хвилину сидить мовчки, розминає сигарету з фiльтром, i тютюн сиплеться на його непранi джинси. Потiм вiн ставить пляшку горiлки. Iнодi — спирту. Чоловiки випивають по першiй. Потiм — по другiй, все мовчки, тiльки чути, як за ширмою квакає телевiзор черговим росiйським серiалом. Далi вони виходять на крихiтний балкончик, обвитий диким виноградом, покурити. Нарештi батько, випустивши дим, каже:
— Це вона посадила. Хороша дiвчинка була.
На останньому словi нижня губа у нього смикається, вiн починає тягнути — затяжка за затяжкою, i повертається до столу.
Коли пляшка наполовину порожня, до столу пiдсiдає мати. Вона худа, з обвислими, колись красивими, грудьми. Очi великi. Майже тобi чорнильного кольору, а руки грацiйно подають чоловiкам нехитру закуску.
— Розкажи, батя, отой випадок… Так, тодi її врятував сам Бог, не iнакше… — говорить мати, i плаче, але з усього видно, що їй приємно навiть плакати за Серафимою.
Обидвоє — чоловiк i жiнка — не називають її справжнiм iменем. Нiяк не називають. Наша дiвчинка, наша голубка, наша красуня.
Север'ян за мiсяць так звикся, що здавалося знає Серафиму з дитинства. Старий «випадає», ореол зморшок бiля очей матерi розлiтається; очi у неї дивно чистi, з краплями болю. Батько випиває чарку. Закурює прямо в кiмнатi, i мати мовчить. I от вiн розповiдає пiд осiннiй гуркiт моря, що падає у прочинену кватирку.
— Да-м… Ото ми поїхали, скiльки там їй було — шiсть чи сiм?
— Сiм. Вона якраз в школу пiшла.
Маленька дiвчинка бiжить над берегом. Тут круто i пiсок з глиною та камiнцями летить у шумовиння моря. Голова у неї рухається разом iз сонцем — круглим, маленьким i чорним — так бачать мати i батько. Вони сидять — бiла царина, огiрки, помiдори, лiтрова пляшка червоного вина. Несподiвано батько зривається i кричить. Дiвчинка зникла. Земля i пiсок ворушаться живо на тому мiсцi, де вона стояла, а сонце зараз яскраве, як нiколи. Сиплий полудень. Батько схиляється над урвищем, вiтер надуває сорочку, напевне ту ж саму, що нинi на ньому. Дiвчинка лежить на березi. Вона лежить, i вона мертва — це батько знає. Вiн оббiгає урвище, схиляється над нею. Вiн прикладає вухо до грудей, але вона не дихає. Вiн пiднiмає обличчя вгору i бачить лише очi матерi — злi, сухi i повнi слiз. Минає пiвгодини, коли приїжджає швидка. Лiкарi констатують смерть. Мати стоїть на колiнах i рве волосся на головi. Батько, стиснувши кулаки, тупо дивиться, як її вантажать на ношi у великому, на блискавцi, чорному кульку, i думає, що цей мiшок для неї завеликий. Мати затихає, вона ворушить ротом, плюється пiною. Показує пальцем, тицяє перегнувшись реально вперед. Лiкарi i санiтари дивляться i бачать, що мiшок починає рухатися. Хтось пiдбiгає i кричить, що дiвчинка жива. Дiвчинка стоїть i дивиться на них сухим поглядом.
— Ось так було. Вiд того дня вона змiнилася. Спала з вiдкритими очима, — говорить батько, закурюючи нову сигарету.
Север'яна це не цiкавить. Вiн не намагається вловити змiст, взагалi йому потрiбно щось iнше: потрапити до її кiмнати. Вiн упевнений, що Настя померла не просто так, але його цiкавило — вiд чого. Людське життя для Север'яна — не бiльше вiд модної абстракцiї. Людям взагалi не треба було народжуватися — десь така у нього фiлософiя. Вiн вийшов пiд тугий холодний вiтер i плюнув спересердя у нiч. Мiсяць гострим рогом крає море. Йому остогидiло i це iграшкове мiстечко, i море, i неcкiнечнi пляжi з крупами засмаглих ледацюг; його вивертає вiд власного запаху. А ще бiльше — вiн не знає, не бачить тiєї отрути, якою вбито Настю. Але головна причина, що рухає Север'яном — це марнославство. Його трусить, його кидає в пiт i холод. Хмiль вилiтає з космiчною швидкiстю. Закусивши губу, вiн тоскно скiмлить на море.
А в той час батько Серафими важко обiтер пiт, закурив сигарету, перед цим обламавши фiльтр, i, дивлячись на водонапiрну башту, з одного боку розбиту iржею, погладив дружину, як собаку, по головi. Вона пригорнулася до нього так, як пригортаються у першi днi пiсля весiлля, i сказала:
— Чому ти йому не розповiв усього?
— А воно йому треба? I хто повiрить тому, що ми бачили.
Жiнка стала на носочки, потягнулася зовсiм по дiвочому губами до сигарети, потягнула пекучого диму.
— Ти така гарна, — сказав чоловiк.
А Север'ян все плював i плював у море, та так, що аж у ротi побабiло, зробилося сухо. Потiм вiн сiв. Рука, плутаючись, зашмигала кишенями, i нарештi вiн витягнув те, що шукав. Це пробiрка з пробами з решткiв Настi. Вiн тепер знав, що робити. Iнтуїцiя пiдказувала йому шукати її батькiв. Саме так. Тодi, напевне, можна буде дiзнатися, де Серафима: на днi моря чи десь iнде у цьому великому й жахливому свiтi. Север'ян струснув плечима i опустив голову. Холодна хвиля лизнула його черевики, вдаривши нiздрi запахом гнилих водоростей затоки.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1
Хруст розчавив черевиками статевi органи коханцю своєї дружини. Упiймав його на гарячому в «Конкордi» i вiдговорюватися не дав. Вiн привiтався з молодим дженджиком, метросексуалом з рожевими щiчками, сливовими синiми очима, мокрою зачiскою. Серафима дивилася з того кiнця зали: кучерi доладно складенi, випещенi рожевi пальчики i такi ж нiгтi, бiла шия, витонченi рухи. Напевне, її брала заздрiсть, але вона нинi не любила таких. Сонце било у вiкна, i бiлi ганчiрки свiтла повзли пiдлогою. Хруст мiг би не вiтатися, але вiн привiтався. Чемно схилив голову, тiльки газети в дужiй селянськiй руцi били по стегну. Серафима дивиться на його черевики, зшитi на замовлення з буйволячої шкiри, — крiпкi, стильнi, з мiцною i грубою пiдошвою. Тодi ще нiчого не вiдбулося, i вона не розумiла, що вiдбудеться далi. Головне — вона любила Хруста. Щиро, вiддано i безповоротно. Iнше не мало значення. Багато що поки крилося у снах. Вона намагалася зараз розгледiти Алiсiю — хтиву й гарну, але вже з червоними вiд кокаїну нiздрями, червоними очима.
Хруст уклонився, ввiчливо, поправив сиве коротко стрижене волосся без залисин. Сиве волосся й засмагле обличчя. Такий вiн їй нагадував героїв її дитячих вестернiв. Алiсiя щось пропищала, а Хруст сказав: «Я на вас чекаю, молодий чоловiче, у «Альбатросi»». Коханець його дружини поморщився — «Альбатрос» найбiльша дiра в мiстi. Хруст пiшов, за ним Чакос, його незмiнний охоронець, i Серафима пiдвелася. Вони йшли в iнший зал, до свого столика. Вона розумiла: Алiсiя вела себе безпутно i нахабно. Хрусту — шiстдесят п'ять, у нього хвора печiнка, котру вiн успiшно лiкує в Швейцарiї. Алiсiя ж вирiшила — Хрусту кiнець, а тому так поводилася у свiтi. Швидше, рухав її мiзками кокаїн, шампанське й такi навпiвголубi хлопчики, з рожевими гепками й запахами «Крiстiан Дiор».
— Ти гадаєш, вiн прийде? — спитав Чакос, вiдставляючи стiльцi.