— Так. Вони наглi й дурнi. Вони думають, що свiт створено лише для них. У них немає скромностi. Тому вони такi злi, — Хруст сiв, не дивлячись на Серафиму, розвернув газети. — Не те, що ця дiвчинка — розумниця i скромниця. — Вiн позiхнув, поплескав по руцi Серафиму, i дiвчина пiдтиснула плечики, зовсiм невимушено вiдсунулася. Чакос криво усмiхнувся. Вона знала, що подобається Чакосу.
2
Кафе «Альбатрос». Молодик пiд навскiсним свiтлом перебирає руками по синiх кахлях, волочачи за собою кривавий слiд. Синi, трохи на викотi, очi сльозяться. Вiн без штанiв. Хруст стоїть i намагається розгледiти пiдошву. Тiльки-но вiн розчавив черевиками причандали молодого чоловiка. А було так: Хруст сидiв на своєму мiсцi, пiд бронзовою статуєю оголеної русалки. Якраз мiж двома вiкнами. Вiн нi з ким не бажав дiлити це мiсце. Ще вiдтодi, коли починав утiлювати план нашестя на столицю зi своїм дрiб'язковим бiзнесом. «Альбатрос» став вiдправним пунктом у його бiографiї. Тут вiн уперше задушив власними руками свого конкурента. Тут вiн навчився не плакати i не смiятися; останнiми роками, маючи вже рак у початковiй стадiї i слабкий зiр, став сентиментальним, а тому повернув «Альбатросу» вигляд, який заклад мав тодi, коли Хруст був молодим, бiдним i справедливим. Зустрiвши її, Серафиму, вiн знову навчився плакати й смiятися. Перед цим вони замовили вiдомому художнику портрет для Серафими. Потiм у скверi пили шампанське, i досить успiшно зайнялися коханням.
Серафима поводила себе, як провiнцiйна дiвчинка: совiсно, соромливо, а це Хрусту найбiльше подобалося. Потiм поїхали на Подiл в майстерню до двометрового художника з темними карими очима, балакучого i хитрого. Вiн весь час за коньяком не спускав ока з Серафими. Вона знала на собi чоловiчi погляди. Але це був вивчальний, навiть убивчий. I вона злякалася. Серафима доклала сили, щоб не запанiкувати. Але все обiйшлося. Далi — майстерня: запахи фарби, олiфи, полотна, метушня двох оголених жiночих моделей; усе це почало дратувати дiвчину, начебто i нiчого такого не трапилося, але вона нiяк не знаходила мiсця. Захопленiсть, холодна розсудливiсть наповзла на її чоло. Пiзнiше, схиляючись над замальовками свого портрета, вона зрозумiла, що неймовiрно збуджена. I збуджена зовсiм по-iншому, не так, як збуджується жiнка завбачивши чоловiка… Так, а далi був сквер, здивованi обличчя пенсiонерiв, як ряд вибiлених вiтром, дощем, часом масок. Гули дерева, а вона, розставляючи ноги, думала про ментолову сигарету, напевне це й називається у когось щастям: радiти, що ще день i вечiр не прийшов. Вони пiшли до авто, залишивши на лавцi трусики Серафими. I Хруст видавався безтурботним.
3
Але i в авто вона важко дихала. Хруст дрiмав, тримаючи її за руку. I нарештi рiзка перемiна — сiрi металевi гаражi, далi яма, будинки з панельних блокiв — трохи повернула її до тями. Вони зайшли до «Альбатроса» — напiвпiдвального примiщення, освiтленого жовтавим свiтлом. Таких закладiв у мiстi майже не лишилося. Хруст повернув колишнiй шарм цiй забiгайлiвцi, i тут подавали вишуканi страви, вино i напої. Хруст сiв на своєму звичному мiсцi, а Серафима вмостилася пiд декоративною пальмою i замовила каву з молоком. I так вона сидiла — обличчям до входу, потилицею до вiкна. Пила каву i думала, що противнiшого вiкна анiж це, нiколи не бачила у життi. Вiдразу досередини ввалилася Алiсiя. Серафима глянула на неї: випнутi вени на кистях, одвислi груди, червонi очi й запаленi нiздрi. Вона зблизька не була такою вродливою, як видавалося. Алiсiя нервово кинулась через залу — руки й ноги рухалися, наче на маршi, — пiдскочила до Хруста, чмокнула в щоку.
— Любий, а чий то червоний «Феррарi» бiля входу? — красивi чорнi брови скинутi догори у запитаннi, милому кокетствi.
— Не твiй, точно, — спокiйно сказав Хруст, вiдкладаючи газету вбiк.
4
О 12.00 дверi прочинилися, i рожевощокий, з бiлими зубами, у хмарах парфумiв, розглядаючи нiгтi, до зали зайшов коханець дружини. Хруст i далi читав газети. Його насправдi нiчого не цiкавило. Вiн забув про цього дженджика, про Алiсiю, що сидiла поруч з Серафимою i потайцем намагалася витягнути яскравого слоїка з кокаїном. Дружина весь час кидала стривоженi погляди на Серафиму, яка з рiвною спиною, очима, що дивилися на свiтлi тiнi, на пiдлогу, чи невiдомо куди, спостерiгала за усiм, що вiдбувається. Погляди Алiсiї стривоженi, а як тiльки зайшов її коханець, жiнка взагалi втратила контроль над собою. Нарештi вона дiсталася до слоїка, вiдкрила, не з першого разу, нюхнула раз, другий. Засунула слоїка до кишенi i зараз переможним поглядом стрiльнула в Серафиму.
Серафима закурила сигарету, дмухнула в бiк Алiсiї, i так жiнки продовжували сидiти мовчки, а коханець стояв перед Хрустом i покашлював у кулак. Серафима подивилася на годинника — маленького i зручного з суцiльної платини з кiльком дiамантами. Була рiвно 12.15. Алiсiя оцiнювально глянула на годинник, закусила губу, фиркнула, але це вийшло зовсiм неприродно, не так, як ранiше. Вона нервово шарпнула сумочку — i косметичка, i люстерко, i слоїк посипалися на пiдлогу. Серафима нагнулася i стала допомагати. Алiсiя висобачилась: «Я сама!» «Тримай себе в руках», — прошипiла Серафима i далi хутко закидала до сумочки предмети. Нарештi Хруст вiдiклав газету. Чакос i два гевали-офiцiанти вийшли з тiнi декоративної пальми i стали за спиною коханця. Хруст показав жестом, щоб йому налили води, зробив кiлька ковткiв i запитав:
— Ну, як нас звати?
— Альберт, — сказав той чемно i манiрно усмiхнувся.
Хруст покривився, помахав рукою бiля носа, випив ковток води.
— Чорт, що у вас за iмена. Собачi у всiх якiсь. Алiсiя, Альберт. Про що тiльки батьки нинi думають. Ну, назвали б там Iваном, Петром, Микитою, як мене. Я — Микита. Ти не знав? А то все «Хруст» та «Хруст», — вiн допив воду. — Так тобi, Альберт, подобається моя дружина. Подобається? Чого мовчиш? Ти не повинен мовчати, коли з тобою розмовляють старшi. Чи тобi її їбати подобається? А ти знаєш, що таке грiх, Альбертик? Не знаєш. Ви, уйобки, самовпевненi й наглi. Ви не вiрите анi в Бога, анi… — Хруст двозначно прокрутив у повiтрi рукою.
Чакос з офiцiантами пiдступили ззаду, пiдхопили пiд руки Альберта, поклали на пiдлогу. Альберт закричав, вiрнiше, спробував закричати, коли з нього вже злетiли штани. Хруст встав i так собi, наче мiж iншим, наступив черевиком на його причандали. Альбертику закрили рота, i вiн тiльки сiпався: сльози текли його блiдим обличчям. Хруст розвернувся пiдошвою, дивлячись кудись повз. I так стоячи далi, вiн жестом попросив сигару, пiдкурив сам i нарештi зiйшов, махнувши за спину рукою, щоб Альберта вiдпустили. Серафима спостерiгала краєм ока. Єдине, що вона зрозумiла: Хруст не той старигань, якого можна легко обдурити. Та чи думала вона про це нинi: у нiй все спало, лише тiло здригалося вiд благоволiння i бажання. Серафима подивилася на Алiсiю i зрозумiла, що ця потороча ще довго їй псуватиме кров. Але вона усмiхнулася, поклала свою тонку, холодну долоню на руку Алiсiї, i та з удячнiстю прийняла цей жест. Серафима глянула на годинника — 12.30. Через п'ятнадцять хвилин вони їдуть на закупи. Хруст завжди вiдзначався європейською пунктуальнiстю. Йому пiднесли на тацi чарку горiлки. Вiн випив, закусив ложечкою червоної iкри, потiм подивився на пiдошву, але нiчого не вгледiв. Так, для годиться, потелiпав ногою у повiтрi. Чакос пiднiс килимок. Хруст нервово, але впевнено протяг пiдбором по килимку.
— Вiдвезiть його до лiкарнi, а то ще чого доброго здохне, — сказав вiн Чакосу. — А ми з Серафимою поїдемо по магазинах. Втомився я. Як я втомився. Пора й вiдпочити.
5
Тiнi повзли салоном, коли вони виїхали на площу Перемоги. Минули Євбаз i повернули на Лук'янiвку. Хруст завжди водив авто сам, випадком за кермо сiдав Чакос. Серафима розумiла, що старий не думав здаватися. Але чи намагалася вона щось зробити нинi? Напевне, нi. Її задовольняло нинiшнє положення. Хруст допомiг їй iз житлом, уладнав усе з мiлiцейською тяганиною i похороном того, що лишилося вiд Реуса. Зараз вона ходила в чорнiй сукнi, з чорною пов'язкою на головi, з-пiд якої вибивалися її каштановi, з мiдним вiдливом, кучерi. Чорна сукня, бiле тiло, високi груди i сталевого кольору очi. Не це одне захоплювало Хруста. Вiн, напевне, закохався, вiдчувши в нiй рiдну душу. Нiчого не насторожувало. Вiн стомився бути у вiчнiй тяганинi з життям i смертю. Вiддати належне — Серафима поводила себе скромно, нiчого не вимагала, достойно приймаючи подарунки, i вiддаючи у мiру можливостi все, чого бажав Хруст. Потiм, щоправда, психологи i психiатри зiб'ються з нiг, вишукуючи: де справжня Серафима, хто вона i що вона? Але Хруст дихав останнiми днями на повнi груди. Серафимi було мало приймати його залицяння, подарунки, квартиру на Печерську — двокiмнатну, маленьку, але затишну. Ще до цього часу, до цього випадку, вона бiльше нiчого i не бажала. Але сама зустрiч з його дружиною влила холоне срiбло в її груди. I зараз вона завбачливо ховала свiй жорсткий погляд за темними окулярами. Зараз вона боялася, що Хруст почне цiкавитися її долею. Сонце лежало на дахах, наче перший снiг. Хрусту було сумно. I вiн сказав: