— Ну, i коли ти бачив їх? — вiн ткнув пальцем у фотокартку i подумав: а нащо воно йому. Вiн що, детектив, щоби розшукувати цю малохольну iдiотку по всьому свiту? Але якийсь паскудний голос, липкий i обридливий, проскавучав з кутка, що це треба, i нiхто окрiм нього це не зробить. Аби токсиколог був набожною людиною, то напевне б перехрестився. I тут Кiбця прорвало. Вiн пускав соплi i розповiдав.
14
Нарештi вiдбулося. Терпкий запах соняшникового насiння, гул вiтру погорi оранжереї, усмiхнене обличчя Лєри з блазенськi опущеними кутиками очей i слоїк, повний слоїк брунатної рiдини. Усе це — як колiр Лєриних очей, як її чистий подих iз запахом соняшникового насiння. А надворi синiй холод, вiтер i зима. Нiздрi Серафими тремтять. Вона пiднiмає догори на долонi слоїк, пiд блiде сонце. Нарештi це вiдбулося.
— У тебе зараз жовтi очi, — сказала Лєра, i усмiшка розбiглася ї обличчям тисячами зморшок.
— Справдi? — i напевне, Серафима зараз нiчому не здивувалася. I це, напевне, була її перша й остання помилка.
— Тут тебе якийсь божевiльний запитував, — сказала Лєра. — Такий прикольний! — Лєра розсмiялася, дзвiнко, як могла, i впала спиною на гамак.
— Менi щось холодно, — сказала Серафима, обережно опускаючи слоїк з темною рiдиною i подивилася крiзь нього на свою подругу.
— Зима. Тому й холодно, — Лєра закурила. — Я, напевне, навеснi вийду замiж.
Серафима нiчого не сказала. Стиснула губи, поставила слоїк на стiл. В оранжереї стояв запах хризантем i орхiдей. Троянди не вродилися. Найдивнiше — троянди, — подумала вона i в задумi обiйшла гамак.
— Саме час. Саме час. Саме час, — повторила вона i заглянула у теплi карi очi Лєри. — А як виглядав той чоловiк?
Лєра зробила губи дудочкою. Потiм ткнула туди сигарету. Витягнула голову i протягнула обличчя до Серафими. Але Серафима не зробила вiдповiдного руху — лише клацнула запальничкою i провела вогнем у себе перед очима.
— Холодно, — знову повторила вона i сама здивувалася, бо дiйсно вiдчула псячий холод, що заповз у самi кiстки, у нутрощi: нарештi це вiдбулося, а ця iдiотка навiть не цiкавиться, що вона i якою цiною досягла цього, а може вона заздрить? Фактично, життя для Серафими вже нiчого не важило: анi своє, анi Хруста, анi Лєри. Вона, як мураха, пройшла тяжкий шлях, наослiп пiдбираючи iнгредiєнти, i це нiкого не цiкавить. Її, певне, вважають за дурну, провiнцiйну iдiотку.
— Як виглядав цей чоловiк? — майже прошипiла вона.
— Ну, в чорних окулярах. Iз зеленим обличчям. У потертiй джинсовiй куртцi. Вiн подiбний до бомжа. Смердiв весь. Ось, — ображено сказала Лєра i крiзь пальцi подивилася на подругу. За головою Серафими свiтило синє зимове сонце. Вiд запаху орхiдей паморочилось у головi. Лєрi зробилося нудно й моторошно. Вона сама собi пiдкурила, дмухнула димом. Зiскочила i, погойдуючи стегнами, подалася до виходу.
— Нам пора. Поїхали, якщо бажаєш, — сказала.
— Нi, я ще лишуся, — Серафима втомлено опустилася навшпиньки. — Я зателефоную.
— Атож. На тому тижнi.
Серафима клацнула запальничкою. Раз, другий — чуже життя має тiльки формальне значення, коли справа стосується власного.
Вона поглянула на Лєру, але сонце свiтило в очi, i перед нею стояла темна постать.
15
Ось так жiнки пiшли уздовж берега, а за ними — вiн: Кiбець все показує, а не розповiдає. I Север'яна це розсердило. Його мутило вiд запаху сечi, шоколаду, i давно не митого тiла. Запах гнилих водоростей, шум хвиль, що бились об пiрс. Вiн ухопив за плече Кiбця, i крикнув йому над вухо:
— Ти говори людською мовою, виродку!
Север'ян зарухався, як комаха-богомол, готова ухопити й роздерти жертву. Кiбець замахав головою, надув щоки, потримав повiтря i з шумом випустив. Замахав руками — так вiн показав, що тодi був вiтер. Тодi хапнув фотографiю, ткнув пальцем у дiвчат i побiг берегом. Упав, як пiдкошений. Пiднявся i знову упав за пiвметра вiд того мiсця. Север'ян не встигав за ним. Але вiн вже вловлював суть проблеми. Жiнки були на пляжi, i Кiбець за ними слiдкував. У них було багато пляшок. Напевне, пиво? Вино? Яка рiзниця. Тодi був вiтер. Якщо вони пiшли на пляж, то це тiльки влiтку. Але чому вiтер, вiрнiше, чому у вiтер? Чоловiк, невiдомий чоловiк, йшов за ними назирцi. Значить, вiн страхував когось: Серафиму або Настю? Потiм Кiбець показав, як лiтають птахи. Одна дiвчина йде. Чоловiк курить за камiнням. Вони зустрiлися. Чоловiк киває головою. Жiнка сiдає i мастить собi мiж ногами i груди. Кiбець тре, нiжно, зовсiм тобi, як жiнка. Вона повертається. Кiбець крутиться, наче ошпарений.
Север'ян розумiє, що це жiночi iгри. Але у тiєї, що мастила, судячи з усього, нiчого не виходить. Кiбець показує, як вони сидять i п'ють. Кiбець знову показує птахiв. Надуває щоки. Одна пiдходить i мастить спину чимось iншiй. Кiбець перебiгає i показує, як чоловiк повiльно йде. Далi Кiбець iде, махає рукою — одна з жiнок прощається. Кiбець мовби довго чекає, а потiм, наче збирає пляшки i рештки їжi запихає, уявно запихає, до рота. Тут Север'ян спльовує i розумiє, що трапилося. Отрутою було якесь мастило. Так просто. I отруйницею була Серафима. Вiн iде пiд вiтром, накрапає дощ. I експерт не знає, що з цим усiм робити. Тут бо вiн розумiє те, що i всi: без сторонньої помочi, без тiєї iррацiональної сили, котру вiн вiдкидав — у нього нiчого не вийде. Але Север'ян надто упертий. Страх навалюється йому спочатку на тiм'я, потiм наче ламає хребта, ноги. I Север'ян, скрегочучи зубами, падає на пiсок, i його голос, вiдчай у його голосi, здається пересилює вiтер, дощ.
Кiбець скажено стрибає i крутиться на однiй нозi, потiм на iншiй. Вiн смiється у море, у небо. Север'ян сiдає, дiстає флягу з горiлкою i жадiбно, до краплi випиває. Треба знайти чоловiка. Або саму Серафиму. Хтось же бачив її ще. Чайки падають до води сiрим груддям, а потiм зриваються, i так повторюється безкiнечно, наче сама iлюзiя вiчностi життя. Утома валить Север'яна на рiнь, i вiн засинає пiд дощем. Кiбець тихенько пiдходить до нього i накриває дiрявим дерматиновим плащем. Вiн каже:
— Хороший чоловiк. Ням-Ням.
Север'ян смикає увi снi ногою. Кiбець сiдає i стереже його. Дощ сiрими товстими струменями, стiною, вiдходить далi, до порту. Пiдбiгає пес. Пес мокрий i голодний. Вiн починає пiдвивати. Кiбець якийсь час сидить мовчки. А потiм вони разом iз псом заводять тiльки їм зрозумiлої пiснi.
— Господи, — говорить Север'ян, натягуючи на голову мокрий дерматин. — Свiт… вiн темний… Темний свiт… Увiмкнiть свiтло…
Йому нестерпно хочеться жiнки, хочеться випити, хочеться спокою. Але крiзь свинцевий тяжкий сон вiн розумiє, що до цього часу прожив щасливе життя. I все в один момент закiнчилося. Йому нiчого не сниться. Але десь у глибоких спiралях сну з'являється бажання убити весь свiт. Север'яну нестерпно себе шкода. I вiн починає тихо скиглити. I вони всi троє — пес i двоє чоловiкiв, виють на паскудне життя. Двоє увi снi, а пес зовсiм реально намагаються наздогнати iлюзiю втраченого. Птахи сиплються на воду, вихоплюють рибу. Кiбець захоплено аплодує.
16
Пiсля офiцiйного одруження з Хрустом Серафиму перестав хвилювати Чакос. Весiлля було скромне: наречена з'являється в плямi свiтла — невиразнiй, що мiняється на бурштинову, — i що далi рухається струнка, гнучка її постать у суцiльнiй темрявi, свiтло пiднiмається вище, розходиться довкруж, окреслюючи фантастичними iстотами предмети, схованi вiд людських очей. Вона у синiй сукнi, без зайвини коштовностей, лише маленька корона, що її одягають дiвчата на випускний вечiр, щоправда — оздоблена кiлькома дiамантами. I тут вибухає свiтло. Густi потоки свiтла. Серафима стоїть серед моря квiтiв, звернувши погляд догори. I запахи, лише запахи. Квiти сиплються згори, штучний вiтер ворушить сукню, i тиха музика ллється i лягає на її плечi.
Коротше — все нагадувало рiмейк якогось дешевого фiльму. Але Серафима почувалася так, наче свiт справдi лiг їй пiд ноги. До сотнi людей — не так багато — аплодували i клали їй подарунки. Вона йшла пряма — вiд пiдборiддя до скули, з вигнутою спиною, розправленими плечима, виважена, з опущеними очима. Вона йшла повз хор трiскучих оплескiв ненавистi, заздрощiв i несла в собi, як чашу свого первородства, срiбну викохану лють. Серафима знала, що її ненавидять, але вiд цього робилася ще сильнiшою. Людина, яка злякалася демонiв, кинулася їм назустрiч. Потiм було вiнчання, яке вона прийняла з тупою покiрнiстю корови — їй сумно, їй нiяк. За свiтилку — Лєра. По-сорочому крутить головою, трiщить iз гостями, роздає вiзитки i, видно, вже десь добре приклалася до шампанського. Потiм Тайвань, Мальдиви, Європа. Перша порцiя отрути у вино Хруста…