Вони впiзнали одне одного вiдразу, вiдразу рушили одне одному назустрiч.
Це було, дiйсно, як у кiно. Вона важко дихає, i мiж ногами у неї вже мокро. I сонце сиплеться градом. I вони пiшли разом до її авто i поїхали в її таємницю. Дорогою вiн не торкнувся її, а тiльки дихав уривчасто, далеко так дихав: їй на подив привидiлася пустеля, а вiн там, на тому кiнцi, оголений, i кличе. Нi, швидше до квiтiв, до її улюблених квiтiв. I щастю її не було меж: троянди й маки розквiтли воднораз. Чудовi, о, такi чудовi запахи стояли в оранжереї. Вони що не крок, — як у кiно, тiльки змiнiть колiр, — знiмали одяг. Дужi й красивi руки їй допомагали, а потiм пестили її. Вона намагалася цiлувати цi руки, але вiн смiявся i прибирав їх. Запах дурману, чебрецю i полину стояв густо у повiтрi, i вiн, входячи в неї, зрозумiв, що торкнувся не лише її матки, а чогось бiльшого, i вони вiдразу, обидвоє, кiнчили. I ще лежали спiтнiлi й напруженi, й далi пестячи одне одного — легко i нiжно.
— Нехай це не проходить, — сказала вона — Так, — вiн закурив, i подивився на годинника. — Тобi пора. Пора ховати твого дiда.
— Не говори так. Вiн не був вже таким поганим, — щиро сказала Серафима.
Велика сльоза скотилася з лiвого ока. «Туди, де серце», — подумав Слiпак.
25
Повiтря стояло, як вода у колодязi. Через його хилитання фiгурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорiю. Кривi декоративнi дерева по обидва її боки, здавалося, насмiхалися над людьми в траурному вбраннi. Повiтря стояло i пряжило не по-квiтневому. I бiль стояв у його головi. Почалося з потилицi, далi чорна смола болю закипiла пiд тiм'ям. Север'ян йшов за похоронною процесiєю, ледь пересуваючи ногами, i нi про що не думав окрiм того, що люди, усi, i дiти також, нагадують блазнiв, якi гайнули з цирку на не дуже веселу вечiрку. Вiн кiлька разiв намагався обiгнути похоронну процесiю, але якась трiскотлива дамочка — блондинка, з вицвiлими очима, коротконога й цицьката — не давала йому спокою, усе намагаючись дiзнатися, де б то вона його бачила. Нарештi, до нього пiдiйшов чолов'яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий пiджак вiд Валентино. Чолов'яга добродушно вiдригнув на дамочку, i та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слiв чолов'яга простяг йому флягу. Север'ян вiдпив кiлька ковткiв, простягнув назад.
— Нi, тобi вона потрiбнiша, — сказав чоловiк i пiшов — повiльно, упевнено, легко, як це можуть тiльки здорованi.
Север'ян проштовхався, стримуючи блювоту — вiд густого парфумного духу, i дiстався до початку процесiї. I тут вiн протверезiв.
Серафима. З чорною вуалеткою, зараз вiдкинутою, у чорнiй сукнi, рукавичках по лiкоть. Трохи стривоженi очi, але так, нiчого особливого, щоб видавало непомiрну скорботу. Тим бiльше, що, як вирiшив вiн, дамочка з кимось перепхнулася, i, звiсно, не з покiйником, хiба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повiльно, намагаючись нi на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лiвого боку. Напевне, його помiтять, але кому яке дiло. Вiд нього ще смердiло вагоном i вокзалом. А перегар точно, як гадав Север'ян, метрiв на три. Вiн знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича i дамочки, зараз з непробивним дерев'яним обличчям, i тримав руку при лiвому боцi. Север'ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пiшла. Аж шкода!», — свиснуло в головi.
Вiн не став прощатися з покiйним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев'яному саркофазi, i як його останню подорож будуть галасливо вiтати найнятi плакальницi. Вiн сидiв на землi, пiдпираючи спиною деревце, смоктав iз фляги, курив паскудну цигарку i йому нудило. Тодi знову вирiс перед ним чолов'яга. Нiчого не сказав, хоча Север'ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка, i ткнув папiрця. Розвернувся i вайлувато пiшов до брами крематорiю. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кiлька крокiв i вiдхитнулася — як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, i вiн таки був вирiшив, що помилився: ну його все. Серафиму пiдхопили пiд руки. Охорона кинулася стрiмголов, тримаючи на готовi руки з лiвого боку. Але Север'ян пiдхопив її срiбно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синiх, розтулених губах i блiдому, до зеленого обличчi. Вiн шпарко вiдвiв очi i побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гiлцi й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогудiла над головами людей.
Потiм вiн знову побачив Серафиму в юрбi. I вона, ридаючи, повторювала, як увi снi: «Ну, ви ж могли її пристрелити… Ви ж могли… Ви ж могли…» Севастьян втратив до неї iнтерес. Вiн iще не заглядав до слоїка i не дивився, що там на папiрцi. Вiн знову почав шукати пiдхожого мiсця, перед цим потрусивши порожньою флягою бiля вуха. За хвилину облишив. Вiн намацав у кишенi гаманець iз вiдрядними i подався навпрошки, тримаючи чорного слоїка, наче там був самогон чи ще якесь пiйло. Север'ян iшов i думав, що не знає цього мiсця, що море не таке вже i паскудне, i що вiн вплутався в якусь хрiновину. Зрештою, вiн знайшов вихiд, i дзвiнок трамвая попередив його, що треба бути уважнiшим, бо iнакше… Саме дзвiнок трамвая, що червоною стiною квацьнув по його очах, запалив у його головi думку, котра б зроду нiколи i не виникла там бiля синього моря. Вiн подумав: «Ти, голубе, — заручник долi». I вiд цього Север'яну зробилося приторно i важко. Вiн сiв на зупинцi, закурив, помацав ще раз грошi й поставив слоїка бiля себе.
Бiль знову повернувся. I кримiналiст-токсиколог почав виплiтати думки, одна за одну дурнiшi, бо з досвiду знав, що анi мрiї, анi думки не збiгаються з життям. Навiть нашi балачки. Звiдси було видно першу зелень на деревах, маленьку церковку, ще — якусь надбудову. I вiн подумав: «Ага, треба було б сходити до церкви, щоправда, туди з бодуна не ходять». А ще… Йому ще щось заважало. I не те, що востаннє вiн був у церквi, коли його хрестили. Тягуче й мутне щось навалилося на нього. I вiн виблював. Блював вiн хвилин п'ятнадцять, до жовчi.
— Ось так. Ти заручник долi чи обставин? Слухай, якщо добре подумати, обставин як таких — немає, їх хтось створює… Отже, той, хто їх створює, — надто сильний. Отже, це Бог! — сказав вiн уголос i здивувався сам собi.
Потiм вiдкрив слоїка, тягався з ним довго, i нарештi вiдкрив.
Звичний запах формалiну i фiзрозчину швидко привiв його до тями. А ще — п'ять пальцiв з ноги, лiвої, визначив вiн безпомилково. I цi пальцi, точно, належать Хрусту. На папiрцi було кiлька слiв про те, що йому було призначено зустрiч. У Гiдропарку. Погано не знати мiста, вирiшив вiн. Вiн сплюнув. Потягнув нiздрями повiтря: у повiтрi ще висiв запах формалiну.
— Ти диви, от що її так злякало — птаха. Жирна паскудна сойка.
Вiн зупинився, у задумi дивлячись на церковку з хрестом без поперечини, потiм поставив банку, перехрестився i подався в напрямку готелю, де було йому заброньовано мiсце, де в коридорах, пропахлих чорними вiтрами дорiг, ходили довгоногi привiтнi жiнки у вишуканiй бiлизнi пiд накрохмаленими халатиками, а в буфетi лилась випивка. Але попри все, була ця проклятуща робота, зате вона краща вiд жiнок i випивки. Напевне, завжди було так: робота, випивка, жiнки (щодо останнього — як вийде). «Таки так — заручник долi», — пiдсумував Север'ян.
Повiтря стояло, як вода у колодязi, i зiжмаканi людськi фiгурки, прошитi масивними сигарами авто, снували серед випарiв i мiражiв, а вiн сховається десь у якiйсь шкаралупi, i свiт знову увiллється в його зболений череп. I вiн йшов дорогою — самотнiй, увесь час прокручуючи думку: а скiльки їй рокiв, i яка вона в поведiнцi. Вiн бачив її при свiтлi дня. А яка вона вночi, коли ходить, розпустивши гриву, вся у своїх запахах, без iнших прикрас i романтики, але повна життя й сили — щоб надiлити або вiдправити в дiру сподiвань i всякого такого. Йому несподiвано захотiлося поговорити з нею. Просто сiсти i поговорити. З нею нiхто по-людськи не поговорив: у неї не було того, що називається у дiвчат справжнiм першим разом, у неї нiчого не було. Вона сумує за морем, за своєю домiвкою i, видно, їй сняться батьки, подруги. Вiн спинився, дивлячись на свої в глею пiдбори i розсмiявся, скрипучим дурним смiхом: нiчого того нема. Звiсно, що нема. Бачив таких — око за презерватив виколють. Сонце проїдало перенiсся. Бiль повернувся. Вийшовши на вилизане тисячами протекторiв авто мiсце пiд готелем, на стоянку, вiн подумав про Кiбця. Думати про когось набагато легше, нiж жити й вiдповiдати, вирiшив Север'ян i побовтав чорним слоїком.