Стояли неймовiрнi, бiлими стовпами, ночi, подряпанi трiском хрущiв, дрiбних птахiв. Серафима думала про те, що в разi арешту майна вона лишиться майже нi з чим, зникне все, власне, про що вона мрiяла, чого добивалася. Вона знала, що живе тiльки тут, i по-iншому не буде, i тодi її тiло напиналося, як линва, i його пальцi, лише його пальцi, його язик, його подих повертали Серафиму вiд дурних i непотрiбних думок. I ось вiн прийшов одного ранку, i сказав:
— Нам треба тiкати. Вони пасуть тебе.
Пiднятi догори брови, свiтлiшi за її волосся, дуги котрих прикрашали чоло, скривленi витягненi в дудку губи, так, начебто в дiвчинки, пiдловленої батьками за мастурбацiєю — Для чого й чому? Я тебе не розумiю, — виважено сказала вона, i запалила з третього разу метолову сигарету.
— А тому, — i вiн мило, приязно усмiхнувся, i нiхто до цiєї теми бiльше не повертався.
Пiзнiше вона зрозумiла, що ця нерозважлива пригода була роковою в її життi. А тодi, тодi вона раптом злякалася. Вона казала собi, що цього не може бути, взагалi нiколи, нiколи, нiколи… I вона зважилася. Вона не хотiла повiдомляти Юркевича, а повигрiбала всi коштовностi, узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра однак не годилася для жiнки її стану. Слiпак спокiйно i втiшливо спостерiгав: краще це, анiж чекати хтозна-чого.
Окрiм того, вiн знав, що до рук його потрапив невiдшлiфований дiамант.
Рiвно о 8.00 вони вилетiли до Афiн.
3
— …Потiм вiн прийшов, цей Чакос, з червоними зеньками, одвислими iнфантильними губами. Вiн сидiв на диванi, вiд нього смердiло не краще нiж з трупарнi. Ця тварюка плювала на пiдлогу, матюкалася, плакала.
Щось трапилося. Але мене це не обходило. Пiсля смертi Хруста його нiхто не терпiв. Юркевич якось зiзнався, що у нього є всi пiдстави, щоб вигнати його геть з роботи. Адже Чакос навiв на фiрму податкову. Цей виблядок досушув за пiвгодини пляшку вiскi, а потiм розревiвся… I сказав, що вони поїхали. Утекли вiд нього, вiд нього, крутого пацана, утекли… Я спочатку не зрозумiв, хто вiд кого тiкав, iнакше б не запитував, але думав про Юркевича. Юркевич нещодавно пропонував їй руку й серце. А вона сказала, що ще попiл чоловiка не охолонув…
Пса сьогоднi на мiсцi не було. Жовте листя падало iз хрустоком, майже металевим дзвоном на дахи, а краплi води пищали, як голки по склу, як спицi на колесах велосипедистiв. Пес прихворiв, i чоловiк сьогоднi встав iз тим спокiйним вiдчуттям, яке виникає вiд усвiдомлення того, що скоро доведеться вдихнути останнiй запах затхлого, i перейти туди, звiдки приходять i бiль, i радiсть, i страждання. Вiн говорив до моря, i з голосом його летiв голий сум. Голий, як гiлки дерев, як крига, що у нiй вiдбивається сонце. Чоловiк розiм'яв звичним жестом колiна. Сiв, простеливши бiлий шматок тканини i розiклав перед собою нехитрий харч з незмiнним шматком лiверу. Вiн довго дивився на той лiвер, хилитав головою, дивився i хилитав головою.
— …Я вперше почув вiд нього добре слово. Суки завжди є суками, i нiколи не сходяться з не подiбними до себе. Майже тобi як супружнi пари. I вiн сказав менi те, що на його думку може менi допомогти. Я думав — вiн бреше, але воно таки виявилося дiйсно правдою… — чоловiк замовк i мовчав доти, доки не споночiло i пагорби не надулися бурштиновими вогнями, i непотрiбнi природi звуки, зависли у повiтрi, мов розпечена лава. Зiбравши скарб, вiн пiшов упродовж берега. Чоловiк iшов, кашляв i щось бурмотiв собi пiд носа. — …Аби я знав… аби я знав… аби я знав…
Чоловiк iшов чорною карлючкою проти жовтогарячого пагорба, повернув налiво, i кам'яна стiна, латками висвiчена лiхтарем, сховала його.
Вiн iшов, присвiчуючи собi кишеньковим лiхтариком, i за скрипучим звуком, i за тим, що зайчик свiтла раз-у-раз пропадав, можна було здогадатися, що то старий, на пружинi, лiхтарик. Чоловiк накручував пружину, що дуже швидко слабiла: зупинявся, накручував, зупинявся i накручував. I монотонне дзижчання зливалося зi звуками рокiтливих хвиль, долiшнього листя i ще чогось, що годi розiбрати.
4
В аеропорту Афiн до Серафимi повернувся здоровий глузд — щоправда ненадовго, — вiрнiше, холодний iнстинкт боротьби за життя. Вона потелефонувала до Юркевича. Але, на жаль, не застала нiкого. Офiсним вона передала, але офiснi чи то забули, чи то гадали, що обiйдеться й так. Наступного разу вона потелефонує за два тижнi. А зараз, закинувши голову, трiпонувши головою, вона радiсно приймала сонце, забуваючи все на свiтi. Далi були Салонiки — прихисток нездар — бандитiв, мiльйонерiв, проституток i спудеїв, з хтивими екскурсоводками. Волоокi, засмаглi, в дешевих китайських шмотках, вони випасали жертв, тягаючи по древньому камiняччi юрби галасливих пiдлiткiв. Показний Слiпак вiдразу упав однiй такiй у око, тут Серафима смикнулася: щось роздерлося — прямо у пiхвi, а не в головi. I вона зрозумiла, що це ревнiсть. Це як у кiно, i навiть краще.
У Салонiках вони вийняли цiлу вiллу. Хазяїн, товстий, з гаванською сигарою грек, так йменував цю споруду. Грек ласо й вiдверто п'ялився на задок Серафими, угадавши справжню професiю Слiпака, попри його балачки про будiвельний бiзнес. Вiн ще довго длубався куцим, як нiмецька сосиска, пальцем у кошлатому вусi, i прицмокував услiд. Вони ввалилися в кiмнату з бiлими занавiсками, роздутими теплим бризом, з маленьким столиком з горiхового дерева, з розкиданими по ньому золотими персиками, i зайнялися коханням. Передихнувши, вони мовчки лежали в глибокiй тишi пiд гуркiт моря. I починали знову.
— Мамочка! — закинувши йому на плечi ноги, горлала Серафима на все горло.
Пузатий грек, попихкуючи сигарою, лише хитро мружив око. Вiн погойдувався в крiслi на верандi i чекав, спокiйно постьобуючи з чарки ракiю, коли все закiнчиться, i можна буде обговорити проблеми зi Слiпаком i його дамою. Потiм вони вийшли, разом i почали говорити. Про що — можна лише здогадатися, але не про кохання, i не про праведне життя. У них намiтився план. З того боку вулицi лейтенант, спiвробiтник Iнтерполу, до прiлi мiж половинками заклацав фотоапаратом. Бiльше говорила жiнка — це лейтенанта здивувало. Бiльше говорила вона: степенно склавши руки на животi, так говорять монахинi, або мученицi на католицьких гравюрах. Лейтенант присвиснув, похилитав головою: за багато рокiв вiн навчився бачити рiзних людей i вираховувати їх з першого погляду. Це була ще та штучка. Принаймнi, десь у великому мiстi можна оманутися, зустрiвши цю дрiбну злодюжку — саме так чомусь вiн подумав — на великосвiтськiй туснi в ролi запрошеної гостi. Його зовсiм не хвилювала її врода. Лейтенант любив турчанок — фарбованих блондинок, пухленьких, з опецькуватими нiжками. Тому план про щось бiльше щодо Серафими у нього зiв'яв, як член вiд холодної води. Про бiльше його мiзкам не доходило. Його пiдвела кiлькiсть сiрої речовини в котелку. Серафимi ж туманило голову усвiдомлення: ах, це Любов. Це мало бути востаннє, раз i назавжди, але виявилося — просто востаннє. Нiщо так не ранить i нiщо лишається так довго у тобi, як тимчасове. Серафимi ще треба було це перевiрити. А тим часом…
5
Чакос пiдiгнав машину пiд парковку. Обличчя у нього зелене вiд недосипу. Вiн вилiз, зайшов у кав'ярню, що навпроти, i просидiв цiлих три години, пиячачи й теревенячи з дiвчатами-офiцiантками. З усiма ними вiн перетрахався, а тому чувся в цiй кав'яренцi затишнiше, нiж у древньому «Альбатросi». Там йому дiвки не давали й трусiв понюхати, навiть за грошi. Саме до «Альбатроса» вiн повинен був їхати. Але упився так, що очi стояли навхрест i руки лазили попiд спiдницi. I йому за це набили писка, викинули на вулицю, де його i пiдгрiб добросердний наряд мiлiцiї. А Чакосу саме якраз не варто було попадати до мiлiцiї. У кишенi у нього знайшовся наполовину вжитий «чек» кокаїну. Вiн їздив дiзнатися, де мешкають батьки Серафими. Звiсно, таких вiн не знайшов. А от кокаїну надибав стiльки, що вистачило б на кiлька рокiв або на кiлька штук хабарiв. Справа була до того кепською, що хоч утнись. I тут Серафимi поталанило на кiлька днiв — лише на кiлька днiв. Юркевич пiд'їхав до мавп'ятника, що який тобi раджа. Чотири машини охорони i вiн — на шестисотому «Мерседесi»… Добродушно переговорив з начальником, передав комусь вiтання. I попросив побачення зi своїм пiдлеглим, хоча той офiцiйно i юридично був пiд рукою Серафими, яка на той час з переляку чкурнула з сутенером-клофелiнником, колишнiм злодiєм у законi Слiпаком. Цього ще нiхто не знав i не пiдозрював. Ось що було на неї у Юркевича: народжена у мiстi Уманi, що на Черкащинi, приписана на Печерську; спiввласниця кiлькох заводiв, нiчних клубiв тощо… Чакос з вiдвислими розквашеними губами з'явився на побачення i розповiв спочатку одну iсторiю: мовляв, про таку i про батькiв її у мiстi не чули.