— Де ти, падаль гнилозуба, Чакосе, в сраку довби, шукав?! Тож сидiтимеш хрєново, i довбатимуть тебе в задницю, — спокiйно сказав Юркевич i хотiв вже йти, як Чакос пробовкав ще одну правду.
Про Слiпака.
Юркевич одразу почув на тому боцi, за квартал цiлий, ненависну для всiлякого iнтелiгентного слуху музику — реп. Витягнув двома пальцями хусточку, обiтер лоба. Знову сiв:
— Ану, чмо, розповiдай.
I, захлинаючись, Чакос розповiв усе, що дiзнався про минуле й нинiшнє життя Серафими. Дiзнався вiн мало. Майже нiчого. Бiльше — про Слiпака. Бля, кожен нашорошує вуха, коли його бабу трахають пiд носом. I, звiсно, Юркевич насторожився, але не повiрив. Мiлiцiонер з траченим вуграми обличчям витягнувся. Вiн аж хрюкнув вiд задоволення. Мент був якраз iз тих придуркiв, котрi застрелять людину, а потiм запитують: «А шо такого я зробив?» Обов'язок — штука гiрша вiд зґвалтування. Таки правда, подiбнi бздюхачники не пiднiмають настрою, уявити можна, що робилося у нiмецьких душогубках. Юркевич витягнув другу хусточку i пошукав очима води. Хрiна! Вiн зiгнувся — погибель всього свiту — перднув протяжно i покликав помахом, владним, мiлiцiонера ближче до себе. Коли той вiрнопiддано пiдскочив, док устигнув подумати, що таки здорово, чудово, прекрасно все складається. Вiн би ще доплатив, аби хтось уночi придушив цього уйобка.
— Потримайте його ще три доби, а потiм вiдпустiть. За мною не стане.
Мент розтягнув мармизу в усмiшцi: рябе обличчя, червонi щоки, ямочки на щоках. «Красень! Селекцiя нацiї. Наше майбутнє», — важко переставляючи ноги, Юркевич виповз пiд мокре вiд спеки i мряки небо. Подумки перехрестився.
6
Лєра топлес. Iнакше її уявити неможливо. Вона пливла.
Поки пливла в басейнi, вiн дивився на її мiцну задницю, на точенi повнi ноги, руду до неправдоподiбного гриву. Дiвчина допливла до краю, вiдштовхнулася, проробила це ще тричi. Останнього разу вона голосно вiдфоркувала, точно тобi молода лошиця, породиста й дурна. Стоячи на кахлянiй пiдлозi, вона пiдставила плечi пiд рушника i лукаво грала усмiшкою — одними кутиками уст, ховаючи погляд пiд рудими патлами, коли Юркевич обкривав їй спину i витрiщався на груди: гарної грушовидної форми, з широкими коричневими сосками. Лєра мовчки грацiйно пiшла, i вiн бараном поплiвся за нею. Хо-хо, чисто тобi антична богиня. Вода у басейнi напрочуд синя. Летять жовтi хмари. Клята баба, ну, дивися, я тебе провчу, i якого хрiна, чого їй треба лазити в труси собi подiбним. Цього пiдстаркуватий селадон не розумiв. Док iшов за нею краєм басейна i дивився вниз — на її ноги i зад. Бiля дикуватого дерева з велетенськими листками повернулася i ткнула пальчиком на розкидне крiселко.
— Ось вiзьмiть, поставте там, я сяду, а ви примостiться на гамака. Добре?
Жирна трикутна тiнь падала на її голi груди, i доктор намагався туди не дивитися. Лєра вставила сигарету в рота i потягнулася до руки Юркевича з запальничкою, погнавши хвилю мокрої плотi. Юркевич проковтнув сизу хмарку ментолового диму. Лєра вiдкинулася на спину, пускаючи вгору струмiнь диму i демонструючи у всiй красi груди, плечi й усе iнше, що приховувала тоненька смужечка бiлого бiкiнi. «Угу, здорово у неї виходить. Або дається взнаки пам'ять про подружку. Хто, у дiдька, хто у них був чоловiком, а хто жiнкою, а-а, обидвi лизали». Юркевич пошукав свої сигарети, але не знайшов.
— Вiзьмiть мої. Он там, пiд деревом на столику. Вони не ментоловi, — i засмiялася. Смiялася вона дзвiнко, весело. Юркевичу було нiяково, але вiн встав, пiшов, зрiзаючи оком край басейну i двох своїх охоронникiв, узяв сигарети. Лєра лукаво спостерiгала за ним з-пiд лоба, усмiхалася: нахабна молода i дурна кобилиця.
— А ви справдi док?
— Так, — вiн пiдкурив сигарету.
— Я до чого… Зараз кожна сука називається доктором: вiдрiзнити кашель вiд проносу — не треба великого розуму.
— Ваша правда…
З тiнi вийшов високий молодий чоловiк у чорних плавках. Просто тобi чудо природи. Мiцна шия, миловидне обличчя Купiдона, широкi плечi. Доктор вiдчув, як зменшується до лiлiпутських розмiрiв. Юркевич поворушив своїм животом. Навряд, хм, навряд чи вийде. Молодий чоловiк нахилився, поцiлував Лєру у щоку.
— Стасе, це доктор Юркевич. Його цiкавлять мої стосунки з Се… Чи не так, док?
Юркевич подавився димом i йому закортiло зацiдити цiй шарепi в зуби. Не ляпаса влiпить, а прямим — у зуби. Щоб, падло, проковтнула всi.
— А-а-а, — сказав Стас, розсiяно поглянув а на пачку сигарет в руках доктора i зник, наче бздо з штанiв.
— Нi, це не чоловiк. Чоловiк у мене… Ну, добре. Хочете знати, що це за дерево? Не знаю. Так i кажу, що не знаю. Але тато виписав його десь з Африки. Обожнюю Африку. Там такi чоловiки, такi простори.
Там все справжнє, не те що тут. Чи неправда? Ви були в Африцi? — вона знову заховала очi пiд рудими патлами.
— Не доводилося. У Бразилiї був. В Аргентинi. У Штатах, — сказав доктор i витягнув ще одну сигарету з пачки: так багато вiн ще не курив.
— О, Аргентина… Мачо й кокаїн. Ви часом не наркоторгiвець? — безтурботно сказала Лєра, нахилилася. Груди повисли у повiтрi.
Узяла пляшку з мартiнi. Доктор ледь не вдавився димом. Лєра запропонувала, одним жестом, розлити мартiнi по звичайнiсiньких склянках. Вони пили й мовчали. Доктору почало все обридати. Розмова не клеїлася. Нарештi йому дiйшло: їй неприємно говорити про такi речi. «Старий дурню, — так вона десь подумки говорить, — що ти колупаєшся в її життi». Тодi доктор сказав:
— Лєро, здається, наша Серафима потрапила в халепу.
Лєра затягнулася звичним жестом — плечi назад, потилиця на спинцi стiльчика, груди натягнутi, соски стримлять.
— Немає нiчого дивного, — сказала, i викинула недопалок.
— У чому?
— Ви про того е-е-е-е… Якийсь… Розслабтесь. Правда, я вас не клею. Хоча треба було, — очi у неї зараз сумнi, потьмянiлi якiсь. Одними губами бiгає дитяча наївна посмiшка: дядю, а чому ви лапаєте мою цяцьку. Десь так.
Дiвчина розпрямила плечi i спробувала примостити важкий стакан на колiнi.
— Слухайте, Лєро. Менi треба знати все, що знаєте про свою подругу ви, — сказав док i випив одним махом мартiнi.
— А що вас цiкавить?… — вона кокетливо закусила пальця — досить артистично, як для понтiв, i глянула на нього з-пiд рудих патлiв.
— Усе… — говорить доктор, i думає, що сьогоднi точно заночує у якоїсь секретарки, що ними кишать офiси покiйного Хруста.
Бiкiнi летить через плече.
— Я пiсля цього балакучiша… — дзвiнкий смiх, нiякої сталi.
7
Ось так Серафима увiйшла в зовсiм непотрiбне їй нове життя.
Грошi, якi вона привезла з собою, Слiпак пропалив на рулетцi, на шльондр, хлопчикiв, до яких ласий був грек Нiкас, хазяїн вiлли. Але скоро з'ясувалося: що анi вiлли, анi грецького громадянства цей чоловiк не мав. Вiн нiчим не рiзнився вiд ослаблого на мiзки Слiпака, який володiв кiлькома мовами, а в ситуацiї з Хрустом прямо таки дав маху — так видавалося на перший погляд. Просто маючи шостий десяток на порозi свого життя, пiдстаркуватого злодiя потягнуло в полуничну романтику. Вiн таки мав надiю, що за допомоги Серафими досягне колишнього успiху. А ще — страх загримiти за ґрати, пiд старiсть. I цим страхом йому вдалося заразити Серафиму. Рiвно двох тижнiв вистачило для того, аби вона зробила висновки: її цiкавить не серце, не душа, а розум, на який вона може опертися.