3
Купороснi, з роздвоєними язиками хмари, тягнулися над буряковим масивом, над пласкими бетонними будiвлями у п'ять поверхiв i пропадали на тому кiнцi масиву. Складалося враження, що у цьому мiсцi земля i справдi пласка. У небо з шипiнням i гуркотом пiднiмалися пасажирськi лiтаки. Вiн сидить i дивиться на неї. Рiвно через три хвилини, коли стрiлки вискочать на другу годину дня, все й розпочнеться. Вона падає на спину, пальцi її чiпляються за килим. Вона звивається тiлом, яке прибирає чудернацьких поз. Так може звиватися тiльки змiя, пiтон, ящiрка. Вона пiниться i хрипить. «Зараз», — думає вiн, але сидить i далi. Несподiвано цей танок закiнчується, як коротка прелюдiя. Вона пiдiймається i починає бити посуд, трощити меблi, крiсла. Вона виє, лається диким матом. Обличчя перекошене, нiгтi обламано, з-пiд них сочиться кров, виряченi очi мов оловом налилися, але вiн не бачить там безумства, вiн бачить зло, справдешнє зло, яке пропустив. Вона рве халат на грудях. Б'є себе, гатить головою до стiни. Вона починає стоячи мочитися на килими. Потiм навалює велетенську купу лайна. Вiн не зважає. Вiн хоче, щоб це швидше скiнчилося. Три порцiї транквiлiзаторiв не допомогли, як минулого разу. Iншого способу вiн не знає. Зв'язувати її — марна справа. А радше, у нього немає бажання. Бажання у нього було кiлька рокiв тому, коли вiн, гадаючи, що допоможе, якоюсь психологiчною механiкою, вправами, намагався вiднадити вiд пристрастi.
З роками вiн зрозумiв: усе, властиве людинi, минає, навiть пристрасть, коли приходить смерть. Iнакшого чинника не могло бути. Обрана мета — жало випущене. I вiн не знав, що iз Серафимою. Психiчно вона була здорова. На думку одних людей. З погляду iнших — психопатка. Можливо. Гранi людини проявляються по-рiзному. Але знайомий лiкар не зауважив нiчого, окрiм легенького нервового перезбудження, коли обстежував її. Отже, або вона володiє собою, або це своєрiдний пiдсвiдомий ритуал, як у шамана, iдолопоклонника i ще когось там. Север'ян плутався. Демонiзм? Але тодi можна було справдi виявити психопатiю. Нi, тут щось зовсiм iнше. Вiн курить, а вона сидить гола, з дитячим поглядом, вiдсутнiм, скляним, повним ртутi. Потiм очi мов би наповнюються срiблом, вона ворушить ногою, ледь-ледь, одними пальчиками, затим нога вигинається. Друга оживає набагато швидше, i Серафима спинається на рiвнi, руки мотузками телiпаються при тулубi. Нарештi вона приходить до тями i шукає поглядом флакончик з опiумом, справжнiм сухим монгольським опiумом. Вона ковтає кульку. Сiдає у крiсло, i сидить з вiдкритими срiбними очима. Вiн дрiмає. I очi у неї нiчого не бачать. Зрештою, за довгих пiвгодини, повiки її смикаються i вона говорить фразу, яку вiн знає наперед:
— Принеси мiнералки i трахни мене!
Вiн приносить мiнералку, i застає її вже з карими очима, спокiйну i тиху. Вiн бере її, як дитину, на руки i вiдносить до спальнi з дешевими картинами: лебедi на озерi, зграйки дiтей, булькатi риби. Бiля лiжка — кiт. На пiдвiконнi — клiтка з двома папужками. Лєра i Петя. А у вiкнi пливуть купороснi хмари, блискучi лiтаки. Так починається у них день. Щоп'ятницi.
4
На роботi вона привiтна. Дiвчина з циганськими очима усмiхнулася до неї. Серафима називає її про себе Орхiдея. Вона повторює одними губами, у глибiнь дзеркала: «Орхiдея… Орхiдея… Орхiдея…». I нiжнi пелюстки вiдкриваються у неї внизу живота. Вона менеджер. Зараз пiд її рукою ходить два десятки людей. Нiхто про неї не може сказати нiчого поганого. Але її остерiгаються. Хоч це пояснюється швидше її новим становищем. За її сором'язливiстю вбачають подвiйну натуру, ханжество. Але як не є, усiм набагато краще, нiж за колишнього менеджера. I в самої Серафими є все: вона бiля вiдкритого вiкна, вiтер куйовдить її волосся, перегортуючи невiдомi й прекраснi свiти уяви. Це скоро закiнчиться. Вакантну посаду заступника зайняв двадцятидворiчний Глiб. Красень, хоч що кажи. Серафимi вiн впадає в око. Просто, як красивий чоловiк. Вона навiть кокетує з ним цiлий тиждень. Але Глiб обирає Орхiдею. Маючи життєвий досвiд, Серафима розумiє, що може потрапити в пастку. Але iнша пристрасть входить у неї срiбним клинком, i за карими лiнзами надливаються оловом очi. Серафима перестає спати. Вона поглинає опiум, мастурбує до знемоги, дивиться чорно-бiлi фото i не знаходить своїй пристрастi порятунку. Свiт рудоволосої Лєри починає ввижатися їй якоюсь чарiвною країною Оз. I вона розумiє, що втратила, а що отримала натомiсть. Принаймнi для себе вона робить правильнi висновки.
Уранцi вона приходить, мов i не було нiчого: привiтна, лагiдна, ховаючи роздратування за карими лiнзами. Север'ян попереджає її, що опiю вiн бiльше не приноситиме. Година за годиною, день при виїденому вiдчаєм днi, вiн намагається роз'яснити, чим це може закiнчитися. Серафима прекрасно розумiє. Вона не може без Орхiдеї. Над лiжком — Орхiдея в купальнику, Орхiдея в компанiї, Орхiдея за роботою, Орхiдея пiд парасолькою. Север'ян смiється, але нiчого не каже. Але вiн знає одне: якщо вона не досягне свого, то її зупинити, що — потiк селю.
Одного дня Серафима пiдривається посеред ночi, пакує речi i виходить на вулицю. Iде мокрий снiг. Вона сидить на валiзах i дивиться у кiнець дороги. Їй здається, що саме там i кiнець її життя. Їй робиться страшно, i вона обертається назад, дивуючись, як змогла перенести ту купу речей. Кiт несамовито кричить. Серафима притискає кота до себе i плаче. Її судомить, їй холодно, i вона викликає Север'яна. Вiн приїздить. Вона в iстерицi, просто жiночiй iстерицi, дорiкає йому, а потiм затягує до лiжка. Три днi поводить себе, як нiмфоманка. На четвертий — наче вона нiде й нiчого, приходить на роботу. Начальство їй робить попередження. I Серафима перестає вживати на деякий час опiум, зриває i спалює фотокартки Орхiдеї. На роботi вона привiтна до Глiба. Одного разу просить допомогти з паперами. Вони розбирають ящика, i вiн раниться об одну з шпильок Серафими. Через три днi його знаходять у метро, з почорнiлими губами, синiм обличчям. Зупинка серця. Тромбоз. Судмедекспертиза нiчого не знайшла. Але органи правопорядку взяли дiлянку Серафими «на олiвця».
5
Третього березня на столичному перонi о шостiй ранку з'являється жiнка. Вона пряма, з сухим тiлом, одягнена по-провiнцiйному. У неї скляний погляд, тягуча мова. Жiнка розгублена. Вона їхала майже двi доби: нескiнченнi степи, села в кiлька хат, великi, нашпигованi трубами мiста, корабельнi, сиза невiдомiсть, вiд якої людину, що вперше вирушила у дальню путь, зiжмакує, як папiрець. Жiнка розпитує, як проїхати на Княжий Затон. Там у неї донька, i вона замiжня. Усi розводять руками i роблять здивованi мiни. Нарештi їй вказують напрямок на метро, вона спускається, з калатанням серця, у трубу метрополiтену. Жiнка й далi розповiдає всiм про свою доньку: три роки вона не надсилає їй грошей. Так, так, так. Вона вийшла замiж за багатiя i зараз не хоче й знатися з батьками. Якщо побачите, мовляв, то передайте: у її батька рак, а батько ж її любив. I жiнка хiхiкає, закинувши голову. Це мати Серафими. Вона виходить на Княжому Затонi. I тут, у дешевiй кав'ярнi, починає розпитувати людей. У неї є фотокартка. «Ось вона, а це її подруга Настя. I я, — каже, — її навчила всього, що вона знає. Ця неблагодарна має завдячувати менi, лише менi, тим, що має». Потiм до неї повертається глузд. Вона зупиняється на вiтрi, холодному березневому вiтрi, щось пригадуючи. Сиве волосся зiбрано в тугий жмут. Вона ходить мiж будинками, наче вичiкуючи якогось сигналу. Вона нiкого нi про що не розпитує. Пiд кiнець дня її зупиняє мiлiцейський патруль. Документiв у жiнки нiяких. Вона тiльки й повторює, що вона учителька хiмiї. I що вона всього навчила свою невдячну доньку. Жiнку затримують до з'ясування особи. «Ще одна вальтонута», — каже сержант, зачиняючи камеру.
6