Серафима шле листи до Орхiдеї. Вона надсилає анонiмнi подарунки, валентинки, усiлякi дрiбницi разом iз своїми вiршами. Одного разу вона застає Орхiдею серед дiвчат. Вони голосно обговорюють її вiршi i смiються. Вона спокiйно йде до свого кабiнету i дивиться згори, скинувши лiнзи. Олово плаває в зiницях. Але вона опановує себе. Зранку — бiг, басейн. На вихiдних — масажний салон, шопiнг, сауна. Косметичнi салони. Вона не шкодує грошей, хоча не жирує. Вечорами Север'ян бачить її натхненну, рожевощоку i радiсну. За тиждень — вона коханка генерального спонсора комплексу, одного iз них, i подумує кинути роботу. Вона уперта щодо знань. Багато читає, пише поезiї, нiкудишнi, хоча у неї вистачає здорового глузду їх не друкувати. Десять днiв вона просиджує з коханцем на його дачi — за два будинки вiд колишньої дачi Хруста. I вперше вона плаче — потайки, скупо i без злостi. Вона розумiє, що їй треба позбутися цiєї пристрастi, i вже готова вкоротити собi вiку, як ось одного дня — сосни, сонце, вiтер — вона бачить Орхiдею, яка йде пiд шум гiлок на повен зрiст. Серафима дивиться на дiвчину i думає, з вiдчаєм параноїка, що бачить її востаннє. Свiт знову складається — мов картинка з пазлiв.
Серафима повертається додому. Вона вимикає телефони i готує за пiвгодини лабораторiю. Вона вiдчуває натхнення. Дике, збудливе. Вона по двi доби нiчого не їсть, переганяє щось у ретортах, переганяє по кiлька разiв, робить нотатки карлючками, тiльки їй вiдомими, i бiльше її нiчого не цiкавить. Тиждень за тижнем. У кiмнатi купи смiття, кiт доїдає останнi макарони, i вона їсть з ним iз однiєї тарiлки, ставши на чотири. Север'ян, добившись до неї, нарештi припиняє цю параною. Але те, що зробила Серафима, кинуло його в холодний пiт. Це дiйсно була унiверсальна отрута. Вiн сидить, курить, одна розбита лiнза вiдбиває похудiлого кота. У другiй плаває з божевiльним усмiхом Серафима.
— Ну, що ти скажеш? — говорить вона, закурюючи за скiльки днiв справжню сигарету.
— Нiчого. Менi здається, я дiйсно побачив чорта, — i виблював на пiдлогу.
Серафима смiється низьким протяжним смiхом. У неї бiльш практичнi плани. А зараз вона лягає на край дивану i розставляє ноги. Вона лежить, i доки Север'ян вовтузиться на нiй, подумки вигадує листа для Орхiдеї. Життя наповнилося змiстом. Сенс її не цiкавить. Її цiкавлять пункти вiдправлення i прибуття.
Потiм Север'ян iде. Вона з холодним сумом дивиться йому в спину з червоного пузатого крiсла, з котом на колiнах, у теплому махровому халатi, i обидва знають, що бiльше нiколи не зустрiнуться. Север'ян повертає голову. Ловить її своїми лiнзами, кiт нявкає, наче прощається. Серафима жбурляє кота на пiдлогу. Вона повертається до лабораторiї. Окрiм втоми й вiдрази, нiчого не вiдчуває.
Вона зостається одна. Кiт треться об її ноги. Серафима дiстає слоїка. Ставить на долоню. Чиста, прозора рiдина, без запаху i смаку. Майже як повiтря. Кiлька бульбашок трiскають на поверхнi. Серафима важко дихає. Вона проходить кiмнату за кiмнатою, несучи на витягнутiй руцi слоїк. Пiднiмається схiдцями. Заходить на кухню. Наливає кiлька гран. Кладе перед собою годинника. Сiдає i задумується, запустивши в розкiшну свою гриву п'ятiрню. I випиває. П'є повiльно, з насолодою. Закiнчивши пити, вона пiдводиться i знову проходить кiмнатами. Повiльно, як зi сну, шукає у шафi. Знаходить. Маленького парфумерного флакончика. Лягає на диван. Вона чекає, коли подiє отрута, щоби потiм випити антидот.
7
На столичному вокзалi Север'ян ловить себе на тому, що це нагадує йому шестирiчної давностi подiї. Вiн випиває горiлки у буфетi. Бiля каси ним захилитало, i вiн ледь стримав сльози. Йому не хочеться жити. Вiн повертається до буфету — сомнамбулою випиває вiдразу пiвпляшки. Знову каса, бiлi з жовтим кахлi повзуть перед очима безкiнечним полотнищем, як i його доля, ха, точно як його доля. Зраз йому хочеться додому. Хочеться побачити це паскудне море. Заручник долi. А може чорта? Вiн повторює цi слова раз за разом, наче у них є сенс, i вiд цього щось змiниться. Аж раптом — вiн бiля буфету, просить квитка, на нього кричать. Пiдоспiлий наряд мiлiцiї забирає його з собою. Север'ян iде, розпитуючи мiлiцiонерiв, по чому зараз на морi копчена риба. Його запихають до «воронка», i вiн оразу вiдключається. Але примхи долi: його возять з одного мавп'ятника в iнший i скрiзь не приймають. Нарештi, по-знайомству Север'яна здають. На Дарницi. Вiн мирно вiдшукує собi мiсце, знiмає плаща, окуляри i, склавшись у позi ембрiона, солодко засинає, перед цим наказуючи мiлiцiонерам зранку принести чаю, i що постелi не треба, не такий вiн вже й балуваний.
Зранку вiн розумiє, куди потрапив. Його виводять, але пам'ять у нього про кiлька попереднiх днiв — чиста. Север'ян iз острахом думає, що казав, а що нi. Але йому вертають речi, навiть грошi, i маленьку, з-пiд болгарських парфумiв, пробiрочку. Вiн вiдчуває, як пiд ним западається земля. Вiн хоче не дивитися на цю пробiрочку, але погляд тягне туди. Нарештi його випускають. Видихнувши, вiн шукає поглядом бодай який генделик. Потiм розумiє, що стискає в руках пробiрку. Розтуляє долоню: цього б вистачило на весь вiддiлок мiлiцiї. Обiтерши пiт, вiн прилаштовується за двома жiнками: одна повна, грузька, її супутниця худа, з прямою спиною i сивим волоссям. З усього видно, вони теж ночували в мавп'ятнику. Руханий невiдомо чим, вiн свiдомо пiшов за ними. Товста жiнка дбайливо пiдтримували худу сиву попiд руку. Щось йому дивним видалося в їхнiй поведiнцi. I вiн iшов далi. Зупинилися бiля пивної будки. Товста пiшла по пиво, а Худа, з прямою спиною i сивим волоссям, стояла, чинно склавши руки, усе повторювала: «Донечко моя!». Потiм її мова, м'яко сентиментальна i характерна, несподiвано розверзлася лайкою: «Блядюга! Сука! Вона нам усiм зобов'язана! Я її усього навчила…». Жiнка розвернулася, i Север'ян упiзнав матiр Серафими. Його замутило, вiн схилився, блювонув — таке траплялося майже завжди, коли вiн нервувався. Одне в нього не викликало бридливостi — трупи. Смерть до того, коли вiн зiткнувся з Серафимою, була для нього лише формальнiстю. Зараз вiн думав iнакше. Зараз вiн не розумiв, що вiдбувається, але знав, що стоїть перед чимось важливим. Але що б вiн не робив — усе безнадiйно запiзнiло.
Товста пiдiйшла, принесла чотири кухлi пива, спiвчутливо глянула, i сказала:
— Шо, братiку, плохо?
Север'ян кивнув головою i пiдiйшов до жiнок. Жiнка з сивим волоссям пiдняла голову, i вiн прочитав шал, вiдчай i водночас пронизливий розум зi злiстю в її очах. I до нього дiйшло, що там, у далекому мiстi бiля берега моря, його просто обдурили.
8
Свiтанок. Туман стовпами, пси лiниво пiднiмають голови, а мужики гримлять металевими дверима гаражiв. З приватного будинку вискакує гола жiнка, пробiгає кiлька крокiв i падає. Чоловiки й далi викочують пошарпанi авто, соннi, з набряклими з похмiлля обличчями. Нарештi один не витримує i каже: «Пiду гляну!». Те, що побачив цей добрий самарянин, вкарбувалось у його свiдомiсть переляком на всi останнi роки. Обличчя, тiло жiнки змiнювало колiр — вiд блiдого до синього, аж фiолетового. А потiм ураз зробилося жовтим. Викликали швидку. Молодий лiкар запитує, що з нею. Серафима вiдкриває очi i говорить:
— Нiкотин… Не треба було нiкотину… Ангiдрид пiдсилив дiю… — i непритомнiє.
Лiкар нiчого не розумiє, але запiдозрює отруєння наркотиками. Серафимi колють атропiн, i вона приходить на пiвгодини до тями. Цього досить, щоби довезти її до лiкарнi. Але вона намагається встати i говорить, що їй треба додому, iнакше вона помре. Лiкар дивується її живучостi. Але дорогою Серафима западає в стан, близький до коми, як перед самим приїздом швидкої. Молодий лiкар, ще недавно iнтерн, перелякано кричить у мобiльник. Потiм наважується дати ще одну дозу атропiну. Вiн сам дивуватиметься, пiзнiше, як воно так трапилося. Серафима знову приходить до тями i благає, щоб вiн вiдвiз її додому. Лiкар сприймає це за марення.
В лiкарнi її везуть до реанiмацiї. Звiсно, перед цим у всiх була думка покласти її в коридорi й дочекатися логiчного кiнця. Як часто водиться. Хтось з персоналу каже, що баришня не проста — поглянь на один манiкюр. Її везуть до реанiмацiї. Аналiз кровi не пiдтвердив отруєння. Але отруєння помiтно неозброєним оком. Викликали головлiкаря i токсиколога. За пiвгодини, просiявши кров, вiднайшли концентровану кiлькiсть нiкотину, дозу, вiд котрої Серафима, за усiма логiчними висновками, мала б померти разiв iз десять. Головлiкар вважає дiагноз помилковим. Три години Серафима борсається мiж життям i смертю. Нарештi криза минула i її вiдвозять до палати. Серафима приходить до тями. Просить ручку i папiр. Вона пише номер телефону. Закреслює i пише. Знов закреслює. Зрештою, вiднаходить у пам'ятi потрiбне. I засинає. На ранок вона тиха, лагiдна, i слабка. За три днi вона одужала настiльки, що до неї приходить вiдвiдувач. Вона не знає цього чоловiка. Але здогадується, що це мiлiцiонер. Вона кричить, що не хоче нiкого бачити, i впадає в iстерику — дику i страшну. Її заспокоюють уколом реланiуму, i вона спить до вечора.