— Ось, вона зараз нам все розповiсть… Для повної картини… — вiдкидає її на лiжко, i повертає голову до маленького вiконечка, де жовто вiд лiхтарiв, смогу, куряви смiтникiв, людського послiдища.
— …Вона ж моя донечка… так донечка… у неї це змалечку… вона прийшла i принесла травички: наколотила… наколотила… а потiм люди у басейнi… нi… не всi… зiйшли пухирями, — жiнка скиглить, несподiвано мова вирiвнюється. — А що ви хотiли? Я мала освiту. Я вчителька хiмiї. Коли у дитини талант, я не могла такого пропустити. У десять вона… — знову iстеричний схлип. — …у десять вона переспала зi сторожем… потiм вiн помер… самi знаєте, тому, що у моєї донечки талант… А що, краще, щоб вона кололася i спала з ким попаде… Ну, ми забрали дрiб'язок там рiзний… Трохи грошей. I так пiшло. Пiшло добре. Нiхто не мiг подумати…
— Заткнись! — говорить Реус. — Далi все зрозумiло. Що з цим падлом будемо робити?
Товста баба матюкається. Так, вона б цю суку задавила там, у ментiвцi. Взяла б i, як курчатi, вiдкрутила голову. Вона — хоч зараз.
— Заткнись! — лається Реус. — Ми придумаємо щось iнше.
— За що ви кричите на мене? — скиглить мати Серафими.
Тепловоз разом зi звуками рiже густу, як глина тишу. Север'ян дивиться на вiконечко i думає, скiльки таких вiконечок у мiстах, селах, повних таємниць — гiрких, як жовч i солодких, як грiх. Вiн говорить:
— Сойка!
Жiнка скиглить, але товста дає запотиличника. Пiдтиснувши ноги, вона по-звiриному пече їх поглядом.
— А-а-а… — говорить. — Вона капризувала… Не бити ж менi рiдну кров? Правильно… I я зачиняла її у порожньому курнику… I пускала туди сойку… Це дiяло. О! Як це дiяло… Потiм вона менi сама сказала, що вдячна за це… Вона в нас хороша дiвчинка… Була, доки не знайшла того багатiя… Ви менi допоможете…
— Ах ти блядь! — говорить товста, i дає їй копняка.
— Не бийте мене! Не бийте! Не бийте! Я була гарною матiр'ю…
Север'ян i далi дивитися на вiконечко. Наливає горiлки повну склянку.
— Пий!
Жiнка випиває. Вiн наливає другу склянку. Витягує пробiрку. Крапає кiльки крапель. Добавляє ще одну. Жiнка дивиться на склянку круглими сизими очима.
— Що це? Що це?! Що це?!
— Елiксир вiчностi, — кричить Реус i б'є себе по колiнах.
Вони сидять: калiка, дебiлка, i вiн. Все швидко закiнчується. Жiнка навiть не смикається. Вона мертва, а горiлка ще ллється у шлунок, збiгає пiдборiддям. Вона падає iз зiгнутими ногами.
— Як корч, — спокiйно каже Реус.
— Атож, — вторує товста.
Вони допивають горiлку. I виходять на вулицю. Товста попереду, чоловiки несуть тiло. Вони минають порожнi вагони. Бiля останнього зупиняються.
— Досить, — говорить Реус. — Я втомився. Лишаймо її тут. Один бiс вона нiкому не потрiбна.
I вони повертаються. Випивають мовчки. Реус дiстає папку. Кладе на стiл.
— Ну, i хто це зробить?
— Ти починав — ти й роби, — байдуже каже вiн, кладе голову на лiктi i засинає.
— Резонно, — Реус бере пробiрку, дивиться крiзь рiдину на лампочку. — Отаке вигадати. Стерво. А красива… Чорти б її взяли.
— Ха-ха-ха, — iрже товста.
— Чого либенишся? Приготуй менi костюм. I все необхiдне для камери. Мерзота, — Реус виливає рештки горiлки i повiльно пiдходить до лiжка. Хилитає головою. Iз щiлин очей течуть сльози. Вiн говорить:
— Ну й нажерся я сьогоднi…
12
Усе, що в нескiнченностi, не має сенсу. Реальнiсть теплого дотику, теплого лiтнього дощу, шурхiт замшевих морських хвиль, труйний запах туї. I тому вона ненавидить одне слово «вiчнiсть», наче виклик, наче ляпас, наче думку про те, що ти лиш шматок лайна в цьому старезному коритi. Багато жовтих квiтiв. Серафима в чоловiчому костюмi з метеликом, в штиблетах, iз зiбраним пучком волоссям i сигарою. Копiя з кiно. Але вона гадає, що сама дiйшла до цього, своїм розумом. Орхiдея лежить на диванi в позi одалiски з виставленим круглим животом, курить кальян. Готель у далекому приморському мiстечку. Нiхто їх не знає. Два пастухи, один трактор, безкiнечнiсть синьої, як акварель води. Тихi дворики, милi дiти. I купа грошей. Рiк тому Серафима вийшла замiж на тому кiнцi пiвострова, i через рiк зробилася знов удовою. Пiсля чого зникла. Жiнки зустрiчалися потайки. Це захоплювало. Туманно так, романтично. Зараз вони п'ють, гуляють i збираються до Туреччини. В Орхiдеї там родич. I Орхiдеї обридли капризи Серафими, потьмарення розуму i паранояльнi стани.
Скiльки можна зриватися серед ночi, пакувати речi, перебиратися з одного кутка країни в iнший. Вона навiть добре не знала, як здобувалися її грошi. Орхiдею тримали саме вони, а ще тримала врода, тримала небезпека, тримав цей зв'язок, який вони на людях приховували, точнiше, такi умови поставила Орхiдея. Як було в записнику в Серафими: «Що таке кохання? Це коли бiль минає, а лишається один вихiд, вибирати те знову, що тебе мучило…» Орхiдея влаштовує сцену ревнощi. Тодi була п'ятниця. Вона добре запам'ятала той день: шмат желатинового синього неба у вiкнi, бiлi занавiски. Вона чекала на те, що Серафима вибачиться, але вийшло навпаки: сама забилася у куток, сiла, обхопивши руки колiнами, i довго спостерiгала за мошкарою. Просидiла до ранку, як тiльки її Серафима не спокушала. Потiм звелася i вiдвiсила мiцного, майже тобi чоловiчого ляпаса.
— Ще раз так зробиш — уб'ю! — прошипiла та i пiшла на пляж.
Вона повертається суха й зiбрана, досту її мати, тiльки молода, свiжа, i у її очах свистить втома. Вона наливає вина: собi i Орхiдеї. Мовчки випивають. Серафима сiдає в куток, пiд торшер, у крiсло iз зеленою оббивкою. Вона дивиться, як Орхiдея повiльно падає на бiк, дерев'янiючи, i з захопленням, з насолодою випиває жах з її очей. Потiм пiдходить, розчiпляє рота i вливає якоїсь рiдини. Харкаючи i кашляючи, Орхiдея на чотирьох добирається до дивана.
— Тепер зрозумiла, крихiтко? Я тебе так люблю, що можу убити!
Зараз дуже багато квiтiв, жовтих квiтiв. Орхiдея не запитує: чому так багато квiтiв. Серафима пiдходить i заколює їй квiтку орхiдеї у волосся — бiляве туге волосся. Перед цим дає понюхати. Орхiдеї пливуть перед очима дiвчини: по небу, по землi, по морю. Запахи спускаються з небес i виходять з землi, наче добрi духи. Вона простягає руку до Серафими, але тiєї немає. Вона походить на мить до тями, чує, як гуркоче її автомобiль, червоний «Вольво». Орхiдея зводиться на ноги, але сон валить її на диван. Хто вiдрiзнить сон вiд смертi?
13
Бiла нiч, бiла пустеля, витрiщене око мiсяця. Вона жене «Вольво» крiзь пилюку, що ще довго — нема вiтру — стоїть за нею. По обiдi вона в столицi. Винаймає номер у готелi, приймає душ, ковтає двi таблетки снодiйного, випиває склянку коньяку. I лягає спати, поставивши годинника на таймер. Сни, кольоровi сни, лавою iдуть на неї i не дають спати. Вона не любить снiв, вона не вiрить снам. Мало їй навколо всього в ясний день? Сни заважають. Вони противнi, як малi дiти. Як синя сойка. Серафима вертиться i нiяк не може заснути. Устає, курить ментоловi сигарети. Дивиться на папiрця: чи правильно зрозумiла адресу. Її охоплює сексуальний голод, як завжди. Вона рискає по кiмнатi, жбурляє речi, кричить так, що коридорний навiдується дiзнатися, чи чогось iз панi не трапилося? Вона думає про коридорного, але щось її утримує. Нарештi вона мастурбує, заспокоюється й засинає. Спить до ранку. Прокинувшись, сiдає в лiжку i говорить: «Мама!» Пiднявшись заварює каву i занотовує до щоденника: «Я хочу бути такою, як усi. I не турбуй мене!». До кого, для чого, з яким намiром написала вона цi рядки. Таємниця, яка нiчого не варта, i котру не варто розгадувати.
14
Її вели по мiсту майже вiд самого готелю. Як тiльки червоний «Вольво» рушив вiд Європейської в бiк Подолу, висадили чоловiка, i в салонi, таким робом, лишилося двоє. Один високий, схожий на пiдлiтка, з кирпатим обличчям, у ластовиннi, i другий — кругловидий, з павутинкою замiсть рота. Їхнiй «Мерседес» невмiло пищав гальмами мiж тисячами блискучих iномарок, намагаючись не впустити червоний «Вольво». Третiй, той, кого вони висадили бiля готелю, швидко пройшов в хол. Квадратний, з голомозою головою i чiткою боксерською щелепою, з характерно окресленими надбровними дугами. Вiн поспiшав i дуже злився. Показав посвiдчення i наказав коридорному йти за ним. Коридорний пiшов без жодного слова, увесь час поправляючи лiву штанину i кахикаючи нервово у кулак. Вони пiднялися на третiй поверх в номер 345. Банальний номер люкс: столик, телевiзор, двоспальне лiжко. Ванна кiмната з голубими кахлями, бiде. На столику — попiльниця повнiстю забита недопалками. Чоловiк кивнув коридорному, мовляв вiльний, але той i далi стояв. Чоловiк попорпався в кишенi, ткнув купюру, i коридорний пiшов. Вiн повернувся за годину. Квадратнощелепий сидiв на стiльцi, боком. Плащ роз'їхався на плечах, а з рота стiкала тонка, вже захолола, нитка слини. Викликали швидку i мiлiцiю. Остання прибула тiльки за пiвтори години.