Вони не знали би про болісну епілепсію відмирання почуття, вони не трималися би один за одного кігтями, як вампіри, нажахані самотністю, їм невтямки були б підозри, ревнощі, ненависть.
У пароксизмі нахлинутого відчуття Яків рвучко простягнув руку до лікарняного вікна. Скло затремтіло, але не розбилося. Русокоса дівчинка у джинсах і курточці зникла, як містичне видиво…
Привіт! Як справи, Якове? — голос дружини був надривно-солодкавим.
— Гуцул ся не журит, смалит люльку, любит дівку, аж порох си курит, — злегка продемонстрував Яків знання фольклорного спадку, втіленого наразі у коломийці. — Чого прийшла? Дайте ви всі мені спокій, не хочу нікого бачити.
Обличчя Оксани І ледве втримувало чесно задумані благі наміри:
— Заспокійся, ради Бога, я розумію, що болить, але не треба на мене підкрикувати, зрозумів!
— Це я підкрикую? У мене місця живого нема на тілі, а ти ще маєш якісь претензії! Побула б у моїй шкурі, зрозуміла? — перейшов Яків від роздратування до сарказму, перекривляючи дружину.
Колись закохані, наче хлопець і дівчина з 19-го розділу, Яків та Оксана стояли, як на кориді, будучи водночас катом і жертвою.
— Це я винна, що тебе побили? Ти, алкоголіку і спідничнику, на ось, їсти принесла тобі! — кинула Оксана І Якову на койко-мєсто термос із бульйоном.
Голос її починав тремтіти. Вона підсвідомо сподівалася на новий шанс порозуміння. Охоплений баранячою зомбованістю, Яків топтав маленькі паростки її сімейної віри:
— Та пішла ти зі своїм бульйоном к отакій матері! Треба менше манікюритися і приготувати чоловікові щось нормальне! Але нічого, нічого не хочу від тебе! — також починав зрадливо вібрувати його голос.
— Тоді я теж хочу від тебе лише одного — розлучення!
…нема мого милого, нема мого любого, невеселі вечорниці…
Ошелешений Яків хапнув ротом повітря…
Буде тобі розлучення, суко, буде! Тобі байдуже, чи я здоровий, ти хочеш мене побачити на смертному одрі, може, це тебе заспокоїть!
— Це ти мене у гріб заганяєш разом зі своєю коханкою! Інша на моєму місці і дня би тобі не терпіла, зрозумів! — вже заливалася сльозами Оксана І.
— Аякже! Які ми святі та божі! А в Польщі на заробітках не трахалася, скажеш, із коханцями не трахалася? — верещав Яків.
Дзвінкий ляпас йому в обличчя, здавалося, пролунав на всю лікарню.
Захлинута слізьми і розпукою, вона вибігла із сірого гидкого приміщення, нічого не бачачи довкіл.
Для когось перший клас назавше залишився скарбничкою спогадів про найзворушливіше дитинство, лише не для Якова. Заляканий хлопчина відчував перед порогом невідомого справжні напливи жаху. Мініатюрна дерев’яна гірська школа здавалася пристанищем монстрів-педагогів і монстрів-одно-класників, бо однокласниць не боявся. У всякому разі їх можна буде боляче смикнути за волосся чи вдарити по спині важким портфелем. Ні директора, ні вчительку не вдариш, чоловіків-макаренків-сухомлинських у школі не було, якщо не брати до уваги алкоголіка-фізкультурника. Не вдариш, бо вони старі, потворні, товсті й сильні. Вони ненавидять маленького Якова, ненавидять свою роботу, ненавидять власних чоловіків і дітей, вони педофоби-садистки. Однокласники маленькі, верткі та підступні. Одного першокласницького вересня Яків похвалився, що читає не тільки буквар, де однокласники вистогнували кожну букву: “Ма-ма ми-ла ра-му,” — а навіть дорослі книжки.
Лице одного маленького мастодонта перекривила гримаса класової неприязні, ти що, мовляв, такий вумний, а в морду не хочеш? Оторопілий Яків, що зовсім не вмів битися, тільки жалібно проскавулів, а що таке, що таке? Давай віддубасимо ного, шибко вумний, командував мастодонт двома підручними мастодончатами. Двічі наказувати їм не треба — тупі, пересмикнуті невмотивованою злобою, три дитячо-старечі мордочки грізно посунули на Якова. Той пробував відпрошуватися, мордочки на очах набирали тваринячої люті, Якова звалили на землю, били як попало, били довго і по-селянському добротно. Малий Яків прокусив одному із підручних вожака мастодонтів носа, його кров змішувалась із кров’ю компанії, ударів уже не відчував, гамселячи кулачками невміло та врізнобій. Розтягнула цей клубок ненависті якась стара дітоненависниця. Вдома співчуття не зустрів, тиждень відхаркував кров’ю, при згадці про школу заходився нутряним, якимось глухим черевним плачем. Це не школа, а скописько потвор, духовних обрубків, це шматки м’яса, одержимі нав’язливою ідеєю руйнації, стулили обитель на шкільному подвір’ї, це антилюди, це паразити-кровосмоктачі, здатні лише до руйнування, сечовиводу та каловипорожнення. Над цією обителлю витає темна аура потьмяніння розуму, оправлена в оздобу імбецильного реготу: “Як ми відтоварили того вумника, га-га, га-га!”