Той дитячий регіт карликів-кретинів проникає Якову в мозок, відшукуючи там канал для імбецильної інфекції. “Га-га, га-га!” — лунає на всьому світі, заповзає у хлопчикові книжки, знаходить пристановище на роздратованому погляді батька, трусить переляканими материнськими руками. Шкірою повзе мороз, покривається нечутливою корою дитяче серденько, плює у маленький сентиментальний мозок гігантський катюга-анестезіолог.
Де справедливість, тату? Де правда, мамо? Що робити, бабуню? Мовчанка. Лише холодно гріє, наче проштрикує ножем, відсторонене сонячне проміння.
Яків скреготав зубами, б’ючи кулаком по недолугій лікарняній каліці-тумбочці. У палаті не було нікого, окрім діда, безнадійно прицвяхованого до ліжка апаратом Єлізарова.
— Що ж ти робиш, синку, отямся, що з тобою, ти вже майже виздоровів, не те, що я, старий, немічний, та й ще ноги переїхав трактор.
— Не чіпай мене, діду, тихо сядь, — ненависно шипів Яків. Пішов до чергової медсестри, втискаючи у її дрібнохабарницьку долоню декілька пом’ятих банкнотів.
— Але ж вам не можна алкоголю, може наступити реакція несумісності.
— (“Срав я на твою реакцію несумісності”). Не переживайте дрібницями! Йдіть!
Горілчаний “фаустпатрон” випромінював майже ніжність, раптовий сплеск нових почуттів. Твоє здоров’я, діду, чудово пішла, як коханка у ліжко, досить хлібом закусити, життя прекрасне, мєчта завйот мєня впєрьод.
Виливав у горло склянку за склянкою, знову, як у дитинстві, відчуваючи, як гупають у мозок залізні плювки гігантського анестезіолога.
… Він іде травневою поляною, один, як палець, небо чисте, наче трирічна дитяча душа. Яка легкість, зараз буду літати, скидати з неба червоні троянди, буду цілувати сонце. Його манить жінка, красива, аж страшно. Ходи, Яківчику, до мене, ти настраждався, бідолашний, знайдеш розкіш і рай у моєму лоні, ходи, я близько, лише простягни руки.
Біле жіноче зап’ястя, таке неприродно-прозоре, легкий ефемерний хітон. Ходи, Ясю, ходи, коханий; йду, почекай трішки, тут якась стіна; я заберу її, ой, так болять руки; ця стіна відкушує мої руки, кохана, ще трішечки, йду, вже йду!..
— Сестричко, лікарю! На Бога, є тут хтось! — кричав, аж охрип, нещасний дід, ув’язнений єлізаровським апаратом. — Він щось кричить, він випив майже всю пляшку і потрощив усі вікна!
Перед очима бувалої у бувальцях медсестри із загребущими руками постала картина не для манірно-шляхетних гімназисток.
Розтрощене скло у двох вікнах палати, облите кров’ю, було хаотично розметане підлогою, ліжком, калікою-тумбочкою. У повітря здіймалися порізані закривавлені руки, які чи то погрожували, чи то вимолювали зустрічі. Обличчям Якова текла слина і кров. Лише три здоров’яки-санітари перервали той божевільний танець на лікарнянім вікні. “Не тягни мене, кохана, я йду сам, я йду сам!” — кричав Яків скривавленим ротом напівмерця, напівблаженного.
— Яке затемнення мозку звалилося на мене, Боже, прости гріхи мої, бо я лише слабка, зліплена із плоті й крові. Я не патріотка д’Арк, до якої замість чоловічого тіла галюциногенно підкрадається образ звільненої батьківщини. Я не стара гімназійна діва, що нишком, вечорами, у своїй дівоцькій келії розриває на шматки фотографії тих чоловіків, що їй платонічно-гріховно подобалися, розриває і обпльовує старечою чорною слиною. Я не вихолола фригідна блядь, якій уже байдуже — спати з чоловіком чи жінкою, мати двадцять добових схрещувань чи не мати жодного.
Я людина, я звичайна жінка, якій забажалося більше щастя, ніж було вділено. Руслан уже все знає. Боже, а якщо він мене вижене, викине, наче курву, що осквернила честь його сім’ї?
Навіщо я це робила, який самообман, ніби видиво гекалітрів води спраглому пустельнику. Все словеса… словеса… непотрібні, облудні. Він засліпив мене, загіпнотизував власною нещасністю, а виявився лише банальним психопатом. Боже мій, та з його очей ніколи не випромінювало біле містичне сяєво, лише дріб’язкова півняча ненависть, лише безкінечне істеричне соло. Які чорні руки підсунули мені цей переступ?