Очі мої щоби вже не бачили Якова. Навіть ненависті до нього не відчуваю, особливо після того лікарняного ліфта, лише обридження, мовби мушу на десерт з’їсти медузу. Пробач мені, Русланчику, пробач мені, доню, пробач мені, Боже, пробачте мені всі, якщо зможете…
Матусю моя рідна, що мені робити, як жити далі? Висушив він мою снагу, висмоктав мою радість. Ніби якась чорна диригентська рука керує нашими долями відтоді, як з’явилася вона. І я не тямлю себе, може, не вистачає мені терпіння, мамо, пожалій мене трішечки! Як образив мене Яків, коли я недавно приходила до нього в лікарню, їжу приносила, який бруд виливав. Мамо, якби ти була жива, але що казати, всі слова оголосили несанкціоновану жодним деміургом війну.
Я все-все віддала би, щоб Яків став таким, як раніше. Нехай буде сумним, печальним, я витерплю, тільки би повернувся до мене. І я би народила йому доню з двома маленькими чорними косичками, правда, мамо? Лише би не ходив до неї, але я ще сама до неї піду, буду просити її, по-доброму, нехай відступиться від мого чоловіка, вона ж не любить його, серце моє все відчуває, навіть те, що словом не можу передати… Я буду боронити Якова від неї, горілки, від пристріту, від поганої карти, від усіх, бо я його люблю, мамо…
Школа теж платила Якову нелюбов’ю — закон сполучених посудин. Не щастило з оцінками, не залишалися непоміченими різні, часто невинні отроцькі вибрики. У дев’ятому класі захотів стати героєм. Коли ватага хлопчаків сунула додому, Яків раптом урочисто пообіцяв, що вмить роздобуде для компанії пляшку вина. Зайшов у магазин, нічого не відаючи про сублімацію бажання лідерства, клептоманію, хворобливу хлоп’ячу волю до вчинку… і вхопив із засраної мухами вітрини ту нещасну пляшчину. Ґвалт, щирі купецькі прокльони, сором. Хлопці повтікали, а батьки дізналися про все ще раніше, ніж прийшов додому. Перекошене батьківське обличчя, мамині руки, що трусяться від переляку, богородичний лик бабуні. Злодій, крадюга, виродок! Та не злодій я, я… і у плач. Догана у школі з обов’язковим занесенням до особової справи, відчитування на так званій “лінійці” як карного злочинця, втіклого каторжанина, ворога народу й партії. Презирливі погляди тих, заради чиєї прихильності це робив, ненависть, спрямована усередину душі, самотортурування, бо він, напевне, таки є виродком.
Особливо хвилював зневажливо-зверхній позирк Оксани, ще одна Оксана; це ім’я, напевне, запрограмували у містичних сферах, де не буває випадковостей, на його, Якова, поганьблення і нищення.
Вирішив, наче впійманий у сильце незрозумілої монументальної мишоловки, сказати Оксані, сільській школярочці, п’ятнадцятилітній кізоньці, його таємничій Джульєтті; Оксана-Джульєтта, як чарівно, високо, аж до небес, звучить це богоугодне зіставлення; так-от, вирішив сказати Оксані, що її любить і не може без неї жити, бо майже кожної ночі сниться, бо всякого дня, години і хвилини він про неї думає і навіть ту нещасну пляшчину поцупив, щоби якось донеслося до неї про безстрашність і сприт Якова.
Було опівнатретю, обід, уроки закінчилися, сонце гріло, наче хотіло спалити весь світ. Яків донині пам’ятає свої холодні руки, що трусилися, як у чорнявої матері, свій піджак, котрий душив тіло, наче змій-полоз, свій чужий голос. Я тебе люблю, Оксано, я тебе люблю, Оксано; відповідь прозвучала тонюсіньким, але голосним писком, Оксана закрила рота, аби не розреготатися, ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки, бо завтра контрольна з хімії. Оксана височіла над ним, як гігантське сталеве громаддя матері-вітчизни, як гіпертрофовані конструкції кімнати блюзнірського реготу, як стокілограмова стара купчиха, що засікла поцуплення Яковом із вітрини півлітрового бутлика бормотухи. Усе навколо реготало, шкірилося, показувало на остовпілого Якова сотнями брудних вказівних пальців. Злодій і невдаха захотів освідчень, шмаркач і мудак насмілився молоти абракадабру першій відмінниці дев’ятого класу, що чекає із війська чорнобрового і чорноволосого Митрика, котрий уже майже закінчив автошколу в райцентрі. Але як можна було, чуєте, до такого додуматися, люди, ні, ви подивіться на цього зацофаного і переляканого коротуна, а воно ще і вино краде…