Перед світанком задрімала, приверзлося, що він їде на коні, ноги криві, лук зі стрілами, викапаний син золотого Тамерлана або Чингізхана великого. А я, прив’язана шнурком, волочуся за конем у поросі передвечірнього степу, закривавлена. Він лупцює мене нагайкою і каже, що не хоче навіть потішатися, а лише переживає, щоб хтось купив мене на чорному рабському ринку якщо не для забав, то хоча б для важкої фізичної роботи…
Наступного дня уроку історії не було, і я не бачила Северина Івановича. Навіть не можу сказати: більше боялася чи хотіла із ним зустрітися, нехай випадково, перехресні рапіри поглядів, блиск і вогонь, а може, лише тління і попелище… Несподівано перед його уроком, третім у нудній педієрархії, я одягнулася і… вийшла. Бродила вуличками, надворі мжичка, ніби небо накинуло зверху антикольорову верету непривітності. Дівчата потім переказали, що він спитав, де Марченко Дарина, чи не хвора, мовляв, негайно перевівши тему.
Одразу уся відтепліла, бач, питає, журиться, значить, я небайдужа йому; може, він просто несміливий, та й посада зобов’язує до стриманості, а козак дівчину вірнесенько любить, зайнять не посміє. Ніде його не бачу, ніби він щез, зник, випарувався зі школи, міста, планети. Заледве дочекалася наступного уроку, хоча майже не готувалася; треба було написати якісь відповіді про особливості протікання Великої французької революції. Щось нашкрябала і — ви здогадалися! — він… викликає мене відповідати, запрошує до діалогу — гільйотини, здається, це винахід бунтівливих французів, що хотіли свободи, рівності і братерства. Я дивлюся на Северина Івановича сливе благально, одразу згадала про передсвітанкового монгола із його обличчям, подібна непроникність і товстошкірість. Ну чому ця крапля Береша так мордує мене, волочачи вночі за конем степами, а вдень — напівмертву до шкільної дошки?..
Лепечу щось незв’язне, він дивиться на письмові домашні відповіді. Їх практично немає, хіба на “двійку” з плюсом, але… Северин Іванович каже, мовляв, незважаючи на те, що я трішки хвилююся, напевне, перейнялася пристрастями тогочасного французького суспільства, відповідь своєрідна і заслуговує “п’ятірки” (тоді ще, хочу зауважити, не було дванадцятибальної практики оцінювання). У класі тридцять (сорок? сорок три?) секунд тиша, хоч мак сій. Я сідаю, до вух доповзають пересмішки, хіхікання, крапля Береша почав завищувати оцінки, з якої статі, ось Михайлюк відповіла краще, отримавши тільки поганеньку “четвірку”. А Северину Івановичу хоч би що, далі проводить розповідь про якобінців і Бастілію, підточені королівські династії і класову ненависть плебсу… Тільки в кінці уроку помітила, що він час від часу зиркає у мій бік, а може, мені лише хочеться, щоб так було… Не знаю, не відаю і не розумію, що буде далі.
Вже би полегшало, коли б поставив заслужену “трієчку”, не скошував у мій бік очі (постійно думаю, може, він хоче щось сказати украй важливе, наприклад… але ні, не смію і боюся про це і помислити). Але які у нього брови, голос, шляхетно-витончені риси обличчя. До такого чутливого лиця мала би стікатися воєдино кров різних національностей, така шкіра свідчить про родинні дворянські герби й аристократичну традицію. Цим росіяни дуже пишаються, вміють навіть із повітря творити міфи, а я переконана, що Северин є нащадком козацької старшини або гетьманичем, котрий невідь-як і невідь-чому забрів у цю здрібнілу плебейську добу…
Як я могла думати про нього погане, може, він теж не спить ночами, цікаво, чи я снилася йому, а якщо снилася, то як… Спитати би, з моста у воду, адже багато проблем люди розв’язують найпростішим способом. Ось перестріну його, чи ви мене любите, Северине Івановичу? Він мовчатиме, спокійний лик, хоч малюй героїв або імператорів із цього умиротвореного обличчя, але він не для ролі натурника… Чи ви мене хоч трішки, хоч граминку любите? Він мовчатиме, а я тоді від сорому і безсилля пішки забреду у якесь поле за містом і не повернуся ні до батьків, ні до школи, же з любови нич добре не биват…
А може, він відповість, почекаю, мовляв, доки закінчиш школу, а тоді запропоную тобі стати моєю дружиною. Я писатиму модерну історію України без квазінаукової патоки та дешевих рум’ян і білил популізму, а ти допомагатимеш мені у всьому-всьому, моя дружино і кохана, подруго і соратнице…