А може, він сам знайде можливість зустрітися зі мною, адже повинен розуміти, товстошкіра крапля Береша, що я переступила гордість, наплювала на сором (сливе пушкінська Татьяна), звірившись у сокровенному. Вчителі кажуть, особливо підстаркуваті тьоті, що наше покоління нічого не знає про любов, ось у час їхньої молодості і кохали по-справжньому, і вірили по-справжньому. Так і хочеться додати, і цілувалися по-справжньому, і стосунки найінтимніші провадилися правильно і по-справжньому, так, Маріє Василівно? Галино Іванівно? Світлано Дмитрівно? (і далі перелічити весь реєстр імен і по батькові наших 30—50-річних опікунок і навчительок). Северин не такий, він молодий і сучасний, від нього не тхне порохом років і архівом замшілих спогадів із далеких юних літ…
Але чому він знову такий стриманий? чи байдужий? що робити, мамо? Уже промайнуло два тижні від тієї “п’ятірки”, і ще було аж чотири його уроки. Один заміняла тьотя-історичка. Заходить у клас, у мене всередині знову обривається серце і заковтується 10-кілограмова гиря. Що трапилося? де Северин? Може, несподівано залишив школу і виїхав назавше? Не хочу більше нічого, нехай лише буде тут, хоч раз на тиджень його побачити, а то, диви, розмріялася — дружина, нова історія України; дулю з маком тобі, Дарцю, а не наївні фантазії…
Тьотя нічого не пояснює про його відсутність, не знаю, як я просиділа той урок, одразу історія видалася найнуднішою із найнудніших наук. Підходжу після дзвінка, червона, ні, не як офіційна троянда з колючками, а наче польовий мак; питаю. Тьотя так лукаво прижмурюється, а для чого тобі Северин Іванович (вони ніколи не звертаються до старшокласників на “ви”, аякже, бо ми нижча раса, олігофрени і кроманьйонці). Я не знайшлася відповісти, хоча могла збрехати і видумати будь-що, мозок не працює. Нарешті тьотя милостиво прорікає, що поїхав на три дні в особистих справах, а наступного уроку вже буде твій Северин Іванович, майже злісно додає, натискаючи на цей найінтимніший займенник…
Але я вже не слухаю тьоті (ні, бабусі!)-історички; що малося на увазі: “в особистих справах”? Може, він поїхав одружуватися, а я, дурепа, за ним млію. А він якраз у цю хвилю насолоджується (тисячу) першою шлюбною ніччю і навіть не згадує про мої освідчення… Або, у кращому разі, щоб підкреслити перед нареченою (ох, ніколи не бачила, а вже так ненавиджу, що готова тортурувати її, навчаючись у процесі мізантропійного вишколу) власні приваби і можливості, так недбало проронив, мовляв, одна школярка втріскалася у мене по вуха, бігає слідами; вочевидь, ще і награно позіхнув при цій репліці…
Якби я це бачила то, то… що, Дарцю? Не обманюй себе, адже не вчепилася би йому у горлянку, як засліплена фурія, чи не запеклася би злобою, наче антична Медея. Хіба б сіла у кутику і заридала, мов дівчинка із дитсадка, у якої звинніша ровесниця відібрала улюблену іграшку…
Северина Івановича (якого ще там “Івановича”, я вже стільки настраждалася через нього, що маю право недодавати це чиновницьке доповнення) немає, дні розрослися до об’єму гіпертрофовано-відразливих медуз, що рівновеликі довжиною і висотою, рівновеликі і десятиметрові. Не можу ні за що взятись, все тікає з рук і розбивається, ломиться, кришиться (невже на щастя?). Мама вчора попросила хліба порізати, до батьків прийшли гості, я втяла ножем руку, ще і хлібну шкуринку обляпала кров’ю. Вже нема ні сил, ні бажання переказувати власні сни, майже у всіх він присутній. Це наслання, каторга чи любов? Постійно про нього думаю. Думки то недокрівні та повільні, то швидкі і нервові. Немає уже, напевне, такого з ним пов’язаного, щоб я не домислила, не розвинула у веремію химерного сюрреалістичного плетива.
… Сидимо удвох у зимовому парку. Нічні голі дерева, ніби опори для шибениць, так заманюють і припрошують доторкнутися до слизького холоду їхньої шкіри. У місті немає нікого. Ми повертаємося до високого будинку (замку? палацу? резиденції?), ввічлива без’язика прислуга подає мені чай, а йому — кальян із особливим східним наркотиком, що виділяє жаско-запаморочливі пахощі. Потім ми міняємося об’єктами і, обкурені дурманом із запасів східного шейха, йдемо до ложа, засланого неприродно-білою постіллю і синіми, майже чорними квітами. Ми кохаємося, це пестощі олімпійців. Потім він виймає із своїх нутрощів печінку — на честь любові — і дарує мені. Я віддаровую свою, ще обмінюємося селезінками. Нутрощі виймаються легко, наче пір’їнки з подушки. Потім робляться інші нечувані і неописані, бо соромно, речі, напри… Ох, і високоякісний шейхський дурман…
Наступного уроку історії чекаю, як месіанського одкровення. Дзвінок! Проходить три, п’ять хвилин, Северина немає. Він ніколи не запізнюється, значить обдурила мене його “наперсниця”, щось… Заходить! Такий елегантно-урочистий і неподібний до наших забембаних життям учителів-чоловіків, мовби над його зовнішністю працювали кілька профіміджмейкерів.