Урок розпочинається. Ні сонце не закочується на землю, ні пустотливий, як Купідон, місяць не заглядає у денні шибки, навіть наша тридцять четверта середня школа преспокійнісінько уклякла на відведеному місці. Хоч би слово зронив, чому не був минулого разу, чи хтось так чекатиме його колись, як я, десятикласниця-дурепа Дарка Марченко…
Наступні екскурси до джерел історичних знань подібні до цього, наче дві грудневі сніжинки. Відповідати мене не викликає, два-три рази пробувала доповнювати. Знову проблема — хоча чудово тямлю, що слід сказати, не можу, бо червонію настільки, мовби якийсь шибайголова-лікар, що сидить під партою, насильно робить мені перед доповненням ін’єкцію підшкірного кровоутворювача. Для себе переказую усі фрази, вони чудово чіпляться докупи, класно, буде блискуче інтелектуальне доповнення! Встаю… він гляне на мене так відсторонено, мовби бачить уперше, ніби я — не молода Дарця, котра йому освідчилась, а сорокарічний дядько з якоїсь вечірньої чи церковно-нриходської школи; і… серце у п’яти, напливає неконтрольований сором, може, він прочитує мої думки і сни; збиваюся, нездарно переставляючи та дебільно укорочуючи речення… Він увічливо дякує, прошу сісти, урок триває, ось і цей дратівливий звук, що оповіщає перерву. Чому так швидко; здається, сиділа би на уроках історії двадцять п’ять годин на добу. Одразу так робиться тоскно, зараз він скаже “до побачення” і вийде, такий елегантно-урочистий і неподібний до наших пожмаканих алкоголем та дріб’язковими інтригами учителів-чоловіків…
Розмріялася я, як пришелепкувата Фроська… Далеко куцому до зайця; він, кажуть, в аспірантуру хоче вступати, чоловік-красень і чоловік-інтелектуал… Учора, коли домашні позасинали, я — сантиметр за сантиметром — розглядала себе голою у великому дзеркалі, що є у моїй кімнаті.
Може, я негарна? Ніхто ще не казав мені такого, те, що батьки хвалять мою вроду, не рахується; але ж скільки компліментів від хлопців, скільки заздрощів від багатьох дівчат! Може, я і не перша красуня, але які досконало-витончені форми тіла, тверді, невеличкі груди. О, йому б обов’язково сподобалися мої груди, голою я значно привабливіша, ніж тоді, коли скована кайданами одягу… Може, у мене трохи завеликий ніс або занадто сухе і ламке волосся? (не допомагають хвалені-перехвалені імпортні шампуні). Може, мені слід змінити зачіску, перефарбувати волосся? Але звідки я знаю, які жіночі зачіски йому приємніші? Може, варто було би придбати міні-міні-спідничку? Але ж мама не дозволить так ходити до школи, а поза школою він ніде не зможе мене побачити, бо я навіть не знаю, де він живе. О, еврика! Слід дізнатися номер його домашнього телефону…
Це виявилося далеко не простою справою. Адже не зайдеш до учительської і не випалиш, як камікадзе, канцелярським слоганом: “Дайте мені домашній номер телефону Северина Івановича у зв’язку з тим, що у мене відносно вищезгаданого об’єкту підвищена почуттєва температура”. Не будеш також шукати виходу на прибиральниць, лаборанток, секретарок, кухарок, завгоспів (вражає кількість нашого допоміжного школоперсоналу), даруючи їм квіти, цукерки, каву і просячи — але щоб нікому ні гу-гу! — на чвертьслова. Бо завтра уже гудітиме уся середня загальноосвітня, бо наші прибиральниці і секретарки — не радистка Кет, якій хоч пхай голки під нігті, хоч виставляй її дитину голою на мороз, у відповідь — лише ідейне мовчання. Можна спитати Северина, смєлава пуля баіцца, але тоді безповоротно утратиться ореол таємничості.
Спочатку я думала залучати до цієї делікатної справи подружку, але вчасно отямилася, бо це ще невдаліший варіант, ніж альянс із допоміжним персоналом. Треба самій діяти! І спосіб знайшовся…
Я вже, здається, казала, що наша школа — двозмінна. Дочекатися, щоб коридорами уже не бігали чи не совалися спраглі розумного і вічного — справа нелегка. Але необхідна, бо як інакше побачиш телефонний список? Я ж бо пригадала, що недавно заходила до учительської, передаючи якесь прохання про заміну, і кутиком ока зафіксувала, невідь-чому, звичайний друкарський листок із заголовком — “Телефони вчителів СШ №34”. Файли нашого мозку інколи справді дарують приємні сюрпризи!..
Залишилося єдине: дочекатися якнайменшої кількості віддавальників та отримувальників знань і — будь-яким способом — викрасти і записати, запам’ятати і проковтнути телефон Северина.