Що робити? Не можу підняти слухавки, руки обважнілі, наче я допіру півдня розвантажувала мішки із цементом.
… Він підніме слухавку і… все зрозуміє. І делікатно (адже мені соромно) заспокоїть і скаже, що давно мене любить, навіть його кохана історія немила йому, бо все сняться мої очі і руки. Геть соціальні статуси, байдуже за вікові бар’єри, не зважаймо на чиїсь докори про мезальянс. Тільки наше кохання, наша ніжність, наша зворушливо-обопільна довіра мають цінність у цьому нетривкому світі ненависті. Цей доленосний дзвінок, Даринко, змінить наші долі, відтепер вільні від страхітливо-закомплексованих обмежень, видуманих невдатними любити…
Трішки заспокоїлася, набираю номер. Якийсь старечо-гермафродитний голос непривітно прошамкотів, що Северина немає вдома, буде вечором, а що передати? Нічого, нічого, до побачення, слухавка вислизає з рук, як змій-полоз…
Перевтома накочується, наче цунамі, кількаденні приготування виявилися безглуздям. Зрештою, чого ти хотіла, Дарцю? Він — не мольфар і не телепат, щоб шанобливо застигнути у позі лотоса перед апаратом, чекаючи твого любовного сигналу. Має справи, може… тоді був на побаченні?
Ні! Мене огортає демонічна саморуйнівна рішучість. Телефонуватиму, допоки його не застану! Адже навіть доля дає знак — батьки сьогодні ідуть на день народження до знайомих, знаю я ці дні народження-пиятики; повернуться на таксі не швидше першої ночі…
Еклектично-несамовитий настрій, батьки пішли, ще ковток коньяку з іншої пляшки. Знову непривітний старечий голос, але сповіщає, що за сорок хвилин син буде вдома, дякую, дозвольте перетелефонувати, голос промимрив щось схвально-невиразне. Значить, він теж живе з батьками? Можливо, також одинак? Перші дзвінки, а скільки відразу спільного!
Мені дзенькають подруги, майже насильно обриваю бесіди, мовляв, погано себе почуваю. Час дзвонити! Ще ковток коньяку (якщо, пане Северине, стану алкоголічкою через кохання, то лікуватимете мене?..), геть сумніви, я — смертниця.
Він піднімає слухавку, його голос неприродно-веселий і невмотивовано-розв’язний. А я лепечу про якусь олімпіаду, додаткові консультації з історії. Він псевдограйливо, як стара кокетка, перепитує, невже я так полюбила його предмет; він відчуває наді мною владу, маніпулює словами, жодних натяків на моє освідчення, але це вчувається у кожному його наголосі і переливі абстрактного словесного піску; він говорить про все і ні про що, нарешті (не питаючи, звісно, чи я зможу; що ж, навіщо церемонитися із закоханою дурепою-школяркою…) призначає мені “зустріч” о 1600, у кабінеті історії, зайдете, мовляв, на хвильку, тоді поговоримо докладніше. Навіть не спитав, звідки я знаю номер, розмовляв зі мною так, наче я всоте йому телефоную…
Чомусь незатишно і неприємно на серці, хоча мало би бути усе навпаки, бо звершився акт телефонної фетишизації. Не так я уявляла цю розмову. Так-так, Дарцю, вимріюй палаци-міражі із сотнею кімнат, а ключі від кожної, зроблені у стилі перезрілого бароко, у твоїх бездонних кишенях…
Зранку трошки поколює голова, що це таке? Згадала про вчорашні передтелефонні стимулятори. Як низько я впала; напевне, у його очах я є банальною неповнолітньою блядюжкою, яку з’їдає екзотична пристрасть чи екстравагантна хіть, бо хіба чоловіки щось тямлять у жіночих, тим паче, дівочих почуттях і передчуттях?..
Так страшно якось, Дарцю, у тебе неадекватні реакції. Кумир поблажливо призначив “стрєлку”, а ти трясешся, як осиковий листок, у скронях гупає, у роті пересохло, щоки поперемінно то гарячішають, то зимнішають; може, підхопила вірус грипу за типом “А”, адже березнева погода сприятлива для інфекцій, не за горами кінець десятого року навчання…
Ще не добігла четверта, стукаю у кабінет, заглядаю (де мені знати про витримку і тактику любовної гри, але ж я — не його коханка, котра може дозволяти півгодинні спізнення); трішки почекайте, Дарино, під кабінетом, бо я ще зайнятий. Він справді з кимось розмовляє, голос — протилежність вчорашньому, сухий і офіційний, мовби перед порогом шкільного приміщення він одягає манірну казенну маску, жбурляючи її пріч аж на виході, за порогом…
З кабінету вимітається людина без статевих ознак (у мене якийсь гермафродитний синдром на його оточення?). Я уклякла; не знаю, чи заходити, чи чекати, мо’ покличе. Ніхто не відгукується, я несміливо, це м’яко сказано, відречено зазираю; заходьте, Дарино, заходьте.
Протискаю тіло всередину приміщення, заклеєного сивобородими портретами і розмаїтими мапами, де зафіксовані нині вже неактуальні переділи земної кулі на колонії і метрополії, імперії і васалії. А над усім паперовим царством нависає жрець незрозумілого мені архаїчного культу гігантських борід і колишніх метушливих розподілів старого і нового світу… Такий же урочисто-елегантний, тільки звідки ця сливе воскова блідість щік (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки”), ця моторошна застиглість обличчя?