Може, самій зателефонувати? Але… для чого? Северин навіть натяку не зробив, щоб я зв’язувалася з ним улітку. Та й чи є він у місті? Досить платонічного мазохізму! Але… може, все-таки?
Від дурниць врятував серпневий вояж до Чорного моря. Знову кілька разів снився, а якось навіть привидівся у хвилях. Наче виходить на берег стрункий високий красень Северин-2, бо моя галюциногенна копія була у півтора рази вища від оригіналу і мала чорний, а не темно-русявий колір волосся…
Попри ті сни й епізодичний міраж я трохи відпочила, розмерзлася і навіть — уявляєте? — почала відчувати інтерес до інших хлопців, серед яких були викапані Аполлони і Паріси…
Ми повернулися додому перед початком останнього у моєму житті шкільного року. Два-три дні адаптації, я засмагла, наче мулатка, ось і перше вересня…
Трохи хвилююся, але уже немає тих перепадів шаленства — коли не побачу його, то і день не день, тільки абсурдний і безперспективний часообіг. Побоювалася, що цього року історію читатиме хтось інший, але коли до класу зайшов Северин Іванович, страх випарувався на ліси, на болота, туди, де і звір ногою не ступить…
Він вітає з початком навчального року, але сьогодні його елегантна урочистість відгонить бутафорією та театральністю, бо прискіпливий може помітити і мішечки під очима (невже правдиві ті чутки про його пристрасть до алкоголю?), і трішечки недопрасовані зверху штани, і краватку, що у поєднанні з кольором піджака видає несмак, а не екстравагантні прибамбаси. Більшість однокласників називають його поза очі не інакше, як краплею Береша. Ловлю себе на думці, що байдужіше сприймаю цю власно-рукотворну кликуху, а раніше було так боляче за нього, що хотілося гамселити однокласників кулаками по головах, щоб назавжди забули це прізвисько…
Він робить перекличку, називає моє прізвище і… червоніє, подружки це зауважують, не забувши попідколювати мене на перерві. Він сьогодні не в формі, пояснення плутані і не надто цікаві; ще кілька разів крадькома позирав у мою сторону; все, урок закінчено.
Потекли шкільні будні. Мовчазний загадковий абонент перестав телефонувати, я майже впевнена, що то був Северин. Але жодних кроків до зближення, на уроках більше не червоніє, тільки зросла частота напівпромовистих поглядів. А в листопаді трапилася пригода, варта докладнішої оповіді.
Забула сказати, що вже довший час до мене клеїться Васько з паралельного класу, такий білявий симпатичний аполлончик (“дочко, блондин молодесенький за тобою сохне”). То каву пропонує, то фільм, а недавно проводив мене додому після вечірньої шкільної дискотеки. Ми тоді навіть поцілувалися перед входом до мого під’їзду, що тут такого, мені було цікаво, чи Васько класно цілується. Шепотів, що я йому дуже подобаюся, бо я найвродливіша дівчина у школі, було приємно слухати, жінка, як ви знаєте, любить вухами.
А вчора ми разом поверталися додому, уже стемніло. П’ємо фанту з жестянок, Васько обнімає мене за талію, щось шепоче — звабливе і радісне. Гульк… назустріч чимчикує Северин Іванович (це ж треба такого збігу, ніколи раніше не бачила його самого поза школою), хода нетверда. Став навпроти нас, привітався — краще би я провалилася крізь землю! — і видавив трагікумедним бабським фальцетом, оце, мовляв, Дарино, такі ваші консультації з історії… Я не встигла і рота роззявити, а він вже заспішив з такою неприродною жвавістю. Ох, я ще ніколи не бачила його таким напівпожмаканим і жалюгідним. У серці сколихнулася суміш відрази і співчуття; він думав, що я у черниці пострижуся чи носитиму корсет з поясом цнотливості на додачу?
Васько починає мені подобатися, добре, що у його класі інший історик. Але все одно облом, мій аполлончик і купідончик почав хихікати, я розсердилася і накричала, щоб негайно припинив по-дурному вишкірювати зуби. Васько трохи образився, але він такий світлий, здається, його психіка гидливо відштовхує будь-які прояви сумного чи трагічного. Все ж таки ми швидко розпрощалися. Дорогою ще встигла невідь-чому виревітися, неначе на поминках невідбулого кохання.