А якось у березні, коли я виходила на перерву, він стояв під дверима із залишками урочистої елегантності і вимушено прошепотів, майже як у моїх видіннях-фантазіях: загляньте, Дарино, будь ласка, у мій кабінет після уроків (Васько ніколи не називає мене “Дариною”, який цей Северин Іванович холодний і нездогадливий…)
Знову думала не йти, але перемогла цікавість. Він сидить за маленьким столом, раніше цей стіл видавався мені монументальним страховиськом (уже не треба чекати під дверима, уже не зайнятий…)
Хвилюється, ручка у його руці робить близько п’ятдесяти обертів за хвилину. Вже не питає мене про вступ, а одразу каже, червоний, як кумачевий пролетарський стяг, що я йому завжди дуже подобалася, але він не хотів скандалів через ненормативні стосунки вчителя і учениці, чекав, щоб я закінчила школу, йому було дуже важко тримати себе у руках, зрештою, я спровокувала його почуттєвий спалах, а коли…
Він говорить і говорить (“все проходить і немає вічних почуттів”, ох, мамо…), спітнілий і якийсь аж некрасивий у власній нав’язливій перейнятості. Йому, бачите, було важко у нашому класі проводити уроки, хоч він цього року буквально випрохав на свою голову 11-А, бо мав бути інший вчитель, це інший період, йому слід було посилено готуватися (ох, було би краще з іншим для мене… крапле Береша).
Я зважуюсь і кажу, що вже маю хлопця і ця розмова фатально запізнилася, хапай, Петре, доки тепле, а він, наче тільки на це й чекав, зронює, що все знає і власне тоді, коли побачив мене з Василем з 11-Б, зрозумів, що…що любить. Аж прокинувся у мені якийсь відруховий жаль, я тоді це інтуїтивно збагнула, зв’язаний із стовідсотковою сатисфакцією жіночого честолюбства…
А Северин признається, що я настільки його заполонила, аж почав випивати вечорами від безсилля та безвиході. Зачиниться у своїй кімнатці, бо живе з батьками-пенсіонерами, старша сестра мешкає окремо, і приголублює пляшку, розуміючи всю трагіфарсовість такої поведінки (чомусь тоді згадала шматок лемківської чи то балади, чи пісні: “Ой фурман я, фурман, із биче я жию, цо за день зароб’ю, цо за день зароб’ю, то сночи пропию ”…)
Краще б я ніколи його не бачила таким жалюгідним і розгубленим. Яка вже там елегантна урочистість, який чоловік-інтелектуал і чоловік-красень… Невже не розуміє, що все закінчилось, так і не розпочавшись, думав, буду все життя за ним бігати?.. І цей жаль (так шкодують поверженого і відкинутого) остаточно вбив у мені навіть тліючі крихти любові.
А він не втрачає надії, почав просити (чуєте? саме просити, вимолювати, канючити) не зустрічатися з Василем, мовляв, все у нас попереду, він ще візьме себе у руки. А я дивлюся на нього (о, душа незбагненна…) так презирливо і відсторонено, а потім, питаю, невже ви так і не збагнули нічого, ох, бідолашний Северине Івановичу…
…Зараз він упаде на коліна і почне цілувати — ні, лизати! — мої руки і туфлі. Пожалій свого вчителя, Дарино, не підштовхуй його до безодні, бо немає сенсу ні робота, ні аспірантура без твого холодного і чуттєвого античного профілю. Ти труїла і розбещувала мене освідченнями, а тепер, як жриця витонченого садо-мазохістського ритуалу, відкидаєш зі свого шляху, наче використаний віхоть. Згідний бути навіть твоєю ганчіркою, перекинутися предметом твоїх побутових аксесуарів, лише не жени і не відштовхуй, бо такою страшною іґнорацією винесеш мені вирок…
А він знову подає мені букет червоних троянд (чи не учні подарували?) холодними руками, що трусяться, і просить ще подумати, бо коли я закінчу школу, то уже ніщо не зможе стати нам на перешкоді. Я мовчу, дякую за квіти і прожогом вилітаю з кабінету…
Коли сутеніло, зателефонував Васько. Я жодним словом не видаю пригод, батьків немає, яка світла нірвана любострастя, коханології, коханофілії, як завгодно, мій дорогий Васильку…
Северин Іванович на уроках стриманий і коректний, оцінок мені не знижує, навпаки, хоча я (о незбагненна душе…) до історії практично не готуюся, бо надалі вона мені вже не потрібна, слід вчити іноземні мови, а ті троянди чомусь пов’янули буквально наступного дня. Я взяла і викинула їх до сміттєвого кошика, щоб не псували кімнатного пейзажу…
Ще кілька разів телефонував абонент-інкогніто, врешті я сказала, мовляв, якщо це ви, Северине Івановичу, то більше сюди не дзвоніть, бо ми вже про все поговорили. Наступного дня (здається, перше червня, бо вже розпочалися випускні іспити) він знову попросив мене зайти до кабінету історії.
Украй роздратована, я вже чекала сліз і благання, погроз та істерики, але Северин Іванович лише перепитав, чи я не передумала. Я засміялася, паралельно поцікавившись об’єктом абонента-інкогніто. Він промовчав, такий блідий і — уявіть собі! — знову елегантно-урочистий, і подарував мені традиційний трояндовий букет, бажаючи щастя. Знову біля серця заворушився якийсь хробачок, але з Василем планую пожити на віру, не одружуючись, далі буде видно, так що усі хробачки слід нещадно топтати, принаймні, найближчим часом.