Трохи не забув про колишніх друзів. Це як страждати гігантоманією — мислити масштабами зміни поколінь у країні і витісняти з мозку думки про, можливо, найуважніших, найревніших до мене дрібних кишенькових сальєрчиків, даруйте, моїх колишніх друзів. А чому колишніх? Вони вимогливі до мене, як до залізобетонного супермена, — я мав би вміти міняти свої сипи життя, досконало переходити з китайської на японську; любити моїх колишніх за отруйні, заздрісні моральні плювки в обличчя, взагалі, більше любити світ, бляха-муха. А тоді вони подумають — горді містечкові аристократики — чи є мені місце між достойними людьми, чи все-таки не заслужив цього місця, бо не пробачив їм зради духу. Мої колишні влаштують довкола мене, недостойного, вакхічний танок побутової зневаги упевнених у собі сірих чоловічків. Кожна моя невдача стане їхньою радістю, кожна моя радість — їхньою невдачею. І так повзатимемо у поросі закінчення історії, на маргінесі великих звершень, на огризках і задвірках істинного, ниці, дрібні і нещасні, з душами, виїдженими провінційною, сантиметровою ненавистю…
А як не згадати у моїй параграфічній ієрархії любові ще одного пункту — “життя і праця добропорядних”. Воно, їхнє сіятельство добропорядність, ніколи не буде ображати вас криком; ніколи не зірветься до грюкання кулаком по золотому монументальному столі для пристойних. Воно — крий Боже! — ніколи не буде стояти у черзі за мертвою водою з моргу для виконання майбутніх ритуалів ненависті. Воно задрібне для великого зла і не буде насильно вприскувати вам у кров ін’єкцію із бактеріологічною інфекцією. Воно занесе інфекцію у ваше серце — не мішечок із клапанами, а серце як романтичний та ідеалістичний суб’єкт, бо їхнє сіятельство добропорядність, братолюбіє, чинопошанівок теж складає жертви на вівтар своєму дрібненькому і низькому божку. Але його божок ніколи не стане твоїм Богом, його божество — це суцільне товариство імітації.
Ти ненавидиш добропорядних, Боже правий, як ти їх ненавидиш! Це вони, прошкуючи темними вулицями, виношують задуми профанації героїв. Це вони своїм ситим смішком забивають ніж у спину дурному Дон Кіхоту, славлячи його про людське око. Про що вони говорять на публічних, офіційних, масових зборищах своєї масонської ложі? Кому курять фіміам? Не сумнівайтеся — завтра вони його розіпнуть.
Але я захопився. За листопадовим вікном дощ вибиває жахливо-монотонну симфонію. Значить, пора роздягатися. І спати.
2000 р.
ТРИ РЕЦЕПТИ АМОРАЛІСТА
Я виношую задум створення протиофірного еліксиру. Скільки людей отруїло себе догмою…
Візьмемо, наприклад, національного героя К. Лежить, бідака, у труні, байдужий до мазеленду і посвяти, холодний до офірного самоспалення та офіцерської честі. А міг би стати благополучним директором гімназії із випещеною потилицею чи холоднокровним спеціалістом з елітарних економічних махінацій. Ні, помчався за міражем ідеї, яку зраджували навіть її найвитонченіші апологети. Одягнена у коштовні дівочі строї, ідея манила, манила за собою національного героя К. Він не прохав повернути хоч часточку назавжди подарованого ідеї серця, хоча побачив одної темної, дощової і весняної ночі не цнотливу дівочу усмішку ідеї, а цинічний вишкір старезної потворної баби. Він раптом зрозумів біологічний закон оберненої пропорційності краси: найвродливіша дівчина зробиться жаскою відштовхуючою бабегою, а сіренька і непомітна стане пристойною сухорлявою чи пухкенькою бабусею, що у білому чепчику порається на кухні біля смаження пундиків для внучат. Але національний герой К. не здригнувся, бо нація понад усе. Лежить, бідолаха, тепер у труні, прострілений більшовицькою кулею, що не зупинялася навіть перед рідною матір’ю для чистоти і романтизму звуків комуністичної серенади. А міг би, принаймні, відмолювати національні гріхи і просити національного воздвиження у далекому південноамериканському монастирі, у крайньому разі найнятися гречкосієм до німецького фермера із безнадійно величезним пивним черевом. І, розорюючи німецьку землю, нехай би плекав національний герой К. свої антихліборобські українські мілітарні фантазії. Чину йому захотілося, залізних полків залізного воїнства, що заприсягло на святому тризубі. Лежить, бідолаха, тепер у труні, бездиханний та нечулий…