Або візьмемо чоловіка вертерівського кшталту, перманентно страждаючого від кохання Б. Він не знімав з неба зірку для обраниці. Не практикував ворожіння на менструальній крові. Не захоплювався суїцидною рулеткою. Він слинив і просив, просив і слинив, вимолював прихильний погляд і фізичну близькість, приносив оберемками квіти, але не для вивчення властивостей їхніх маточки і тичинок. Наївний рагуль, він думав, що таким чином сховається від беззмістовності та абсурду. Колгоспний лох із мішком трудоднів у голові хотів обдурити великого сфінкса, мріяв обкрутити жорстокого повелителя — Ніщо. Жінки приходили і відходили, найпалкіше кохання ставало прахом; рагуль, живучи із вісімнадцятою, вже не пам’ятав запаху та імені п’ятої чи одинадцятої. Псевдо-Вертер Б. нічого не знав про практику тоталітарних держав, котрі могли дозволити собі навіть не колесувати чи гільйотинувати залюблених, що не вгодили їм. Вони просто розлучали їх, із підказкою, що це назавжди. І забувалися всі охи й ахи, визначення — любов сильніша від смерті чи інстинкту, що кохання врятує світ і т.д. і т.п. Бідний женостраждалець навіть не припускав, що у прекрасної статі різні тільки відбитки пальців, а всі казочки про неповторну жіночу індивідуальність — вигадки мазохістичних поетів, котрі так і не відповіли, до речі, перед людством за результати тієї страшної ілюзії, котру вони подарували бідолахам-вертерам, на взірець нашого доморощеного Б.
Щоб відвернути показовий процес із судовим вироком над таким затятим женофобом, як я, котрий збирається влаштувати королівство ґендерних студій, повторюю, аби відвернути від себе цей ганебний процес, яким я надзвичайно нажаханий, скажу, що маскулінна частина людства теж кардинально відмінна лише у дактилоскопічній практиці, а всі фантазії про чоловіче лицарство (мене душить сміх), шляхетність (мене розпирає регіт) чи честь (ох, тримайте мене, бо падаю) — вигадки старих платонічних фей, манірних столітніх дів.
Але повертаємося до нашої оповіді. Наш доморощений страждалець Б. спочатку фарбував волосся, потім придбав перуку, почав розумітися на мистецтві гриму та макіяжу. Бідний рагуль Б. не зауважив, що підростають внучки тих краль, що були колись для нього лише одинадцятим чи вісімнадцятим номером у реєстрі великого кохання. Якби він був вічномолодим чи вічноспроможним, внучки тих краль залюбки продовжили б реєстри. Але тягар років не спадає, і у внучок тих краль, вертерівський діду Б., є свої рагулі, свої клоновані жено-страждальці…
Можемо ще взяти якнайбанальнішу у своїй сірій порядності людину — мого сусіда Р. Він бездоганний сім’янин, фізичними і моральними надривами для блага своєї ячєйкі общєства заробив букет важких, далеко не аристократичних хворіб, бо, скажімо, під восьмим номером його болячок числиться хронічний геморой. Треба грошей на операцію, але звідки у заслуженого пенсіонера великої незалежної держави кошти на такі витребеньки, як невідкладні операції? Ні-ні, ви не подумайте, що він страждав комплексом Лота відносно власної дочки, не даючи їй жити, чи, боронь Боже, мав заздрість або деструктивне почуття неприязні до сина, у котрого, здається, успішно складається чиновницька кар’єра. Просто мій сусід Р. не відпочивав на курортах, не пиячив, не був помічений у перелюбі. Всеньке життя його девізом був девіз фашистського Освенціму: “Робота веде на волю!” Такою ж порядною була половина нашого робітничого Филимона. Всеньке життя — праця на квадратні, кооперативні метри житлової площі (хоча я не знаю, для чого була потрібна їм та площа у великому місті, невже це місто не могло обійтися без них; у село, палицями і шпіцрутенами треба було колись гнати у село мого порядного сусіда!), недосипання і недоїдання, аби нашим дітям було добре. Діти не виявили нахилу до геронтофілії, живуть своїми проблемами, напевне, найкардинальніша з них — аби лишеїхнім дітям було добре. Мої зразкові сусіди добувають віку, розбиті старечими болячками, щирою й обопільною ненавистю — дещо іншим почуттям, ніж колись, дорогою на “рушничок щастя”. Чим тобі зарадити, бідолашний старче?..
Скільки людей отруїло себе догмою! Я виношую задум створення протиофірного еліксиру…
2000 р.
ПРОШЕНІЄ ВІД МАЛЕНЬКИХ ЛЮДЕЙ ДО ЛІТЕРАТУРНОЇ МЕЛЬПОМЕНИ
(Шкіц з елементами авторського коментаря)
Це є величезна і гидка, помпезна і смердюча територія — халіфат заздрості, королівство заздрості, антизаповідник заздрості. Сальєрі перший від Моцарта, заздрість вища від мистецтва, амбітний нездара керує арміями.