— Коли наш воїн помиє чоботи у водах чотирьох океанів, оце і буде порятунок для отєчєства, — не згоджувався із ним політик.
— Невже світ є безкінечно трагічним, а мистецтво — лишень гримування чи декор цього зловісного черева жаху? Сім’я, діти, друзі — хіба це лише ілюзія втрати самотності? Невже і кохання дається смертному лише для того, щоб, перехворівши ним, ще гостріше відчути безодню загубленості? — невгавали двоє із здійнятими руками.
— Медитувать слід побільше, легесенько медитувать, — радив нірваніст із окутаного спокійною таємницею Сходу.
Стояла сонна тиша. Потім закукурікав півень.
ЗА КОРОНУ, ЗА КОРОЛЯ!
Був такий, як горобці на деревах. Його не впізнавали знайомі, а також кішка і собака сусідки Пелагеї Максимівни.
(Поліські виправи… Парад на передсоборному плацу… Святоволодимирівське воїнство… Панегіричні вигуки однією горлянкою: “Слава королю!”)
Не міг із ніким вжитися. Хто буде терпіти примхи чоловічка з довгим носом і товстими губами? Кому нада його “світосприймання”? Та не потрібне навіть кішці Пелагеї Максимівни! Бо одне — цікавитися кольором екскрементів американського баскетболіста, а вже, згодьтеся, зовсім інше, бути свідком сліз такого, як горобці на деревах!
(Готика… Ірреальний палац… Рука сивуватого чоловіка, що пропахла інтелігентністю… Батьківські напучування… Голова голуба… “Слава королівській армії!”)
Вчора у його пересушеному мозку цілий день крутилися рядки пісні, яку придумав раб. Це краща пісня від пісні вільного? Чи гірша? Чи це має таке ж значення, як середньовічні селянські жакерії для Пелагеї Максимівни?
(Монархія — це стан душі… Стабільність і канон… Сивобороді радники… Династія без міжнаціональних кровозмішувань…)
— Та чули ми казочки про царя-батюшку! Це для розхристаних москалів із вічними “ісканіями” годиться. У нашій козацькій країні ніколи не було і натяку на таку гидоту! — і тиць пальцем на анекдотичного Олелька.
Ходив парком. Міг пригадати, що думав тут минулого року, позаминулого півроку.
— Ми тебе, дурак, засадили б у холодну, якби ти не був такий дурний, о!
(Українське обличчя короля — прожектор величі… Церковні королівські пальці гладять його голову:
— Сину мій, за твою вірність престолу…
— Не треба, всеблагий, не треба нічого! (Хіба не щастя всегалактичне, безмірне, хоч раз глянути на божество?)
— Сину мій, сину…
На деревах, за неяскравими шибками, похитувалися горобці. Здушила спазма. Згадав полишений кілька літ назад у якихось господарів старий журнал.
— Олелько, Олелько, жав жито помаленько, — заливалися реготом дітлахи.
Плакав аж до фізичного відчуття горобчика, пір’їнки. Нараз зрозумів, що давно готовий померти за невидимого повелителя. Очі фанатика засвітилися віднайденою хвилиною…
ПОРТРЕТ НАДСВІДОМОСТИ
Чи долетить до середини провінційного болота бодай би виняткова птаха? Бо я — правило, я — данина традиції, я — суміш буколіки і трагізму, я — іронія, я — співець сімейної ідилії, бо я — не птаха.
§ 1. Вчора на університетській дошці оголошень хтось приклеїв таке: “Я, ясновидець-магометанин і пророк XXVIII століття, шукаю дружину. За довідками не звертатися”.
§ 2. Невидимий богомолець потайки збирає анкетні дані друкарок міського парку, запиваючи лікером лікер із припалої порохом карафки. Недоступний для кепкування широких читацьких мас страждалець письмово освідчується у коханні дівчині моєї мрії. Отримуючи кожен день три порції нудьги, дівчина моєї мрії потрапляє у вищезгадану анкету невидимого богомольця. Коло замикається.
§ 3. На очіпку баби Параски вишито три зорі. Плахта баби Палажки нагадує альянс хреста і півмісяця. Люблячий деспот продукує шедеври есеїстики.
(Треба ще згадати про сперму, адже я модерніст).
§ 4. Жіночий ударний батальйон напівзапліднений залізною спермою кроманьйонців. Військо чекає уродин сепаратиста-вождя, що приєднає Ніневію до Парижу.
(Необхідно ще згадати політику, адже я — українець).
§ 5. Тому кілька років одному незнайомому панові приснився параноїк-монархіст, котрий страждав співчуттям до малоросів. Білороси за це його розстріляли.
(Слід ще всюди натикати відомих прізвищ, адже я — кандидат наук).
§ 6. “Хаос Землі — лиш крапелька картин Далі” — пробувала вчора скласти для мене вірша меценаточка-внучка Сави Морозова. А завтра племінник полковника Муравйова висловить припущення, що над українською літературою нависло велетенське табу.