Звичайно, читавши таке, вільно буде впасти в гріх сприйняття літератури за катедру гуманізму і високих чеснот. Втім, хто сьогодні твердитиме, що література спроможна впливати на суспільне життя? Кожен відає: література — це гра, а якщо так, то й говорити про неї слід грайливо, азартно, не шукаючи глибинного глузду, філософії чи еталонів прекрасного. Натомість Процюкова проза не дає поживи для розумової гри, а спонукає до тяжких, наче похмілля, роздумів і співчуття.
З одного боку, можемо сказати, що Україна — держава селянська, і не варто ілюзувати щодо великого відсотку змодернізованого читацтва. З іншого боку, місце клясики в нашому житті невхильно зменшується, ставлячи нас перед вибором — минуле чи майбутнє. Але, як не дивно, абсолютно вільною залишається на сьогодні ніша не позбавлених романтики текстів. “Література радости набагато складніша справа, ніж чорнуха,” — значив Честерстон. “В сочинении грусти мы куда как более преуспели,” — відгукується нинішня Щербина.
Так загальними зусиллями ростуть і квітнуть в Україні дві літератури: одна — література “яку пишуть” (скажімо, Єшкілев), інша — “яку читають” (припустимо, Процюк). За гамбурзьким, зрозуміло, рахунком беручи. Хоч муза, ясна річ, нікому не влаштовує допінґового контролю. Вона приймає все у пошуках нових смислів і ритмів — або не нових, але таких, що задовольняють її щоденне бажання: творити форму. Яка вона наразі?
Виявляється, віддавна вже виник і зростає читацький інтерес до звичайної такої повсякденности, впізнаваної і буденної, щоби можна було прочитати “про себе”. Між іншим, цілком природне бажання. От лишень не все так просто у цьому контексті з Процюком. Адже ми не любимо спілкуватися з хаосом, якого доволі в автора “Червоноїтроянди…” Фатум, стихія, непередбачуваність, себто те, що не підлягає осмисленню, завжди лякало людину. А в Процюка це існує ще від часів його поетичного періоду, коли семантика, орфоґрафія і пунктуація, бувало, летіли під три чорти. Іноді, щоправда, зустрічаючи на своєму шляху світлих янголів.
Отже, підступна аномальність, прихована в подібній прозі, завжди сприймалася людиною за головну небезпеку, примушуючи вигадувати безліч ходів і своєрідних засобів адаптації стихії, тільки б не залишатись з неадаптованим фатумом сам на сам. Загалом культура людства — це історія все новіших прийомів заземлення, спрощення і обмеження стихії, якої не лякається Процюк. “Що ти хотів від неї? Тепла? Ласки? Інтиму? Вражень хотів, самообману наповненості життя, ілюзії відчуття себе провінційним казановою, таким собі крутим шолохівським козаком, котрого у перервах між війнами чекають дружина та коханка”.
Ні, шановне читацтво, хаос мусить бути структурований, огорожений, повернутий до пляшки і названий на ім’я. В інакшому разі людина відчуватиме власну безпорадність і незахищеність. Тому сувої низьких істин нам дорожчі за оману, що возвеличує. Тому Процюк в Україні менш популярний за Андруховича. Адже Андрухович, описавши хаос далеко не згірш, цілком доступно пояснив, що всі наші біди від московіяд з рекреаціями. Тоді як для Процюка всі біди від людини.
Проте письменник не може задовольнятися роллю пилососа, що хаотично збирає інформаційно-інкарнаційне “сміття” і по завершенню процеса вивалює на читача купу порохів з вкрапленням загубленого ґудзика-сюжету і непарної шкарпетки-мізансцени. Скажімо, Процюк розуміє, що сміття читач, можливо, й сам збере, нехай і звичайним віником. Підбурений, до того ж, численими “Коронаціями слова” і “Золотими Бабаями” сьогодення. А ось зробити з цього сміття цукерку, а не конкурсний суроґат, — це вже проблема.
Бо, зрештою, що таке “сучасний бестселер”? Це динамічна і дотепна оповідь про те, що проникливий читач знає сам. Неточно, приблизно, поверхово, позаяку нього купа своїх справ, — але знає. “Ви це знаєте. Але не все”, — обережно переконує покупців “Книжник-Review”. Дайте такому читачеві матеріял, і він вибудує не менш вавілонську вежу-перверзію. Процюк дає. Заземлений, нагадаємо, читач задкує. Криза, як не крути? Але криза тим і показова, що з неї завжди існує вихід.