Наприклад, в постмодернізмі іноді муляє вищезгадана нормативність і відсутність, хоч як дивно, свободи. Це ІБТ може дозволити собі похвалити Гончара, а Бузина навіть про Андруховича нічого доброго не скаже! Словом, якщо ти постмодерніст (себто, як на думку, Є.Барана, “інтелектуал-цинік”), то не маєш права виходити за рамки концепції. Ну наче в соцреалізмі! Не можеш припустити у своїх творах, скажімо, психологізму чи ще якого-небудь виявлення почуттів…
Наразі пригадується випадок спілкування з одним із наших літчорнушників і необачне зауваження присутности в його останньому романі певної міри людяности, чи що. При цьому наш вічний бомж відповів, що йому невідоме таке поняття. Зрозуміло, Улян лукавив. Так от, перевага Процюкової прози у тому, що не треба лукавити, зберігаючи правила гри.
Ні, можна дуже добре ставитись до аванґардних явищ в літературі, навіть якщо це явний “опіюм для народу”, а не “покріплююче вино для нації”, як того волів Зеров. Аби тільки ті літерати були направду талановиті й злі, а не просто обраділі з малопросвітлености кожелянкового загалу і незнання ним сороміцького слова “симулякр”. На жаль, Зюскіндів в нас нема, а Діброва живе в Гамериці. Ті ж, хто поруч, скуті різноманітними концепціями… А Процюк, виходить, — вільний, о Боже?!
м. Харків,
лютим 2002 р.Б.
Біографічна довідка
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає українську літературу у Прикарпатському університеті.
Автор шести книжок (проза, есеїстика, поезія). Остання із них-“Шибениця для ніжності” (повісті, 2001). Лауреат кількох літературних премій (серед яких і премія журналу “Кур’єр Кривбасу” (2001р.) за повість “Червона троянда, чорна троянда”).
Окремі твори С. Процюка перекладалися кількома іноземними мовами.