Гемодез і крапельниці, крапельниці і гемодез. Вимушена бездіяльність через перебиту ногу і зламану та порізану руку. Лежиш і нидієш, Якове?
Це нездорове, табуйоване кохання тоненькою, арифметично прорахованою цівкою точило йому серце. Так невідь-звідки опиняється у добротних букових шафах господаря міль — і нищить дорогі напарфумлені костюми, строгі зимові пальта, грайливі жіночі шарфики. Ця нав’язлива абстрактна і безкровна ідея бути щасливим, переступаючи через банальні людські трикутники, п’ятикутники і багатокутники, приносила на своїх паперових і безтілесних крилах лише присмак переступу, від якого нудило, лише легіт виродження, який жахав, лише атрофію перевтомленого мозку, зацикленого на однотипних думках. Яків добре знав велике правило впорядкованості душевного життя — постійна втеча від настирливих одноманітних візій та вражень…
Молотобоєць не втомлюється так за день, як ти зі своїм прискіпливим фанатичним аналізом про черговий зміст її чергового погляду, про підсвідомий, глибинний сенс її недбалого змаху лівою руцею. Це ж вивірена стезя до зненавидження, Якове, котра завжди крокує у парі з таким рефлексуючим, патетичним, іпохондричним — на жаль, немає штучної еклектики у цьому переліку — напівнарцисизмом, напівальтруїзмом, напівдебілізмом.
Оце “напів”, ця маніячна послідовність у непослідовності губить тебе, друже. Лежиш і нидієш, Якове, як збезчещений самурай із екзотичною косичкою кольору воронованої сталі, лежиш і чахнеш, як колгоспний бугай із кастрованим одним яйцем, щоб не був таким буйним, лежиш і сохнеш, як сорокалітня непорочниця, у голові якої брудних фантазій у стократ більше, ніж у пересічної готельної повії. Вслухаєшся, Якове, у далекі вуличні звуки, із довільної дифузії яких до твого женостраждальського вуха доносяться лише насмішки, свист, улюлюкання, тріск перезрілої червоної шкіри південних помідорів, котрі летять і розбиваються об твоє дурне чоло, зациклене на фетишизованих символах. Чоло, котре соромиться свого господаря, чоло, гідне прикрасити голову великого полководця-стратега чи непохитного у своїй гіпотезі (щодо нетрадиційної ієрархії найдрібніших частинок і сполук) вченого.
Вслухайся і вдивляйся у власне чоло, нещасний, якщо вже так подобаються тобі анатомічні викрутаси і фізіологічні реверанси…
Господи, як мені важко, прости гріхи мої. Побиття Якова — це попередження, знак, піднятий угору Твій застережливий палець: схаменися, жінко, маєш чоловіка і дитину. Боже, вибач мені, що я так і не змогла сказати на сповіді молодому священику, такому строгому, поміченому аскетичними чернечими відзнаками, про перелюбство. Приховала гріх і прийняла таїну причастя…
Тобі сповідаюся, Всевишній і Всеблагий, каюся і спокутую, я, раба Божа Оксана, крихітна мурашка у Твоєму великому царстві, якому не буде кінця.
Все почалося із жалю, із милосердя до Якова. Я познайомилася з ним у метеорологічному центрі. Таким нещасним виглядав, розчарованим і закинутим, все не міг віджаліти той час, коли захотів з нею, теж Оксаною звати, одружитися. Такий був ласкавий, із очима, обтягнутими волосяницею невідбулого щастя, наче старі-престарі пісні Джо Дасена матеріалізували у його зіницях елегійний смуток. Легше мені зі своїм чоловіком, він цілісний, ніжний і вродливий, він батько моєї донечки і… що сталося? Чому до мого тягнеться тіло, а до Якова — душа? Мій Руслан уже здогадується, прочитав мені недавно, наче між іншим, лекцію, як несподівано приходить трагедія до учасників адюльтерського зв’язку, так і промовив, строго і сумно, це заплутане книжне слово. Соромно мені стало, заспокоювала чоловіка, що нас це не стосується, давала собі клятву назавжди порвати з Яковом. Не проживу я життя за нього, вже і ласка його випаровується на болота, на ліси непрохідні. Кілька разів зустрічався зі мною п’яний. Коханець-алкоголік — як це дико і гидко, Господи мій милий. Але коли дізналася, що побили його, побігла-полетіла у лікарню поза своєю волею. Невже сатана мене спокушає, невже почуття сильніші за розум, невже я не люблю свого Руслана, скажи мені, Боже всевідаючий і всезнаючий, кого я люблю?..