Качаєшся, мордуєшся, Якове, на твердій і холодній лікарняній постелі, припадок женомізантропії уп’явся у тебе і не відпускає. Злий на свою дружину, вона теж кілька разів приходила, приносила свіженького бульйону в термосі, звідки лише гроші бере, може, спить із кимось? Приходила Оксана II, добре їй, бляха, сім’ю має, устриць і ананасів у шампанському захотілось?
Хоча би не зустрілися тут дві, біля мого ліжка, а може, нехай зустрічаються, нехай спалахне дикою первісною люттю, інстинктом продовження роду гроза, що стримувала до пори свою енергетичну ауру, життєву надсаду, антирахманний норов. Я почав ревнувати Оксану II, хоча зневажаю це м’яке і обтічне слово — “ревнощі”. Немає визначення того стану в нормальній пересічній лексиці, а у підручник психіатричної сексопатології я не зазирав.
Йдемо ми недавно вдвох вулицею, ця курва (бо жінок я поділяю на дві потенційні категорії: жінка-мати і жінка-блядь, всілякі прошарки і межові стани не враховуються) зиркає направо-наліво, щоб серце не боліло, ласолюбно, як розгнуздана скажена самиця, пасе очима всіх осіб, котрі носять penis, принаймні від шістнадцяти до шістдесяти прожитих весен. Мені від сорому ситуативного платонічного рогоносця хочеться провалитися у землю, злетіти у небо, аки голуб, стати деревом, машиною, перевтілитися у хижу тварюку із родини котячих…
Як класифікувати зраду? Акт банального схрещування — це лише вислід специфічних душевних зрухів, невдовільнених гонів, куревської природи, тяжіння до перверсійності. Найперше зрада відбувається у площині черепної коробки, затягнутої шкірою. Там є арена заповітних мрій самиці про найбрутальніший садо-мазохістичний плюс полігамний акт, про дикого, спітнілого і фалоцентричного вождя-неандертальця, про кайфові ігри із дозованим насильницьким сексом.
Як виникає бажання зради, що заповнює клітини єства паралельним рецесивним розмноженням? Так відривається у людини тромб — маленька смертоносна частинка, котра несе нічогість ще допіру живій плоті…
Як заскучила за коханням нинішня, кумедна у своїй ілюзорній довершеності, homo sapiens І Навколо лише блядські очі повій, що роблять міньєт за півдолара, аякже, гарний міньєт нагадує справжнє кохання, лише солодкаві уста і пластичні, як у балерини, вигини тілом молодих альфонсів, лише імітація любові, котра у кращому випадку закінчується на перших метрах руху сімейного кортежу, лише ненапускна байдужість, лише патологічний страх, лише чорна ненависть.
Туга за коханням нагинає додолу для безгучного плачу перезрілий пшеничний колосок, котрий теж не міг би наллятися без любові, хилить трагічну плакучу вербу, заставляє червоніти від сорому за людину троянду.
Боже великий, якого людина ніколи не зможе зробити щасливим, та й не потребує цього животворний дух, позаземний, позалюдський і позащасливий.
Великий Боже, що дав малесенькій жалюгідній комашині у льодовику галактичного безмежжя — людині — серце і душу, молимося Тобі, припадаємо до Твоїх уявних позацарственних стіп, уповаємо на тебе, великого, але звільненого від хирлявої і дріб’язкової величі людської. Пожалій малих і нерозумних світу сього, дай їм силу любити високо і гарно, доки їх віку, доки б’ється у їхніх грудях живе, а не пластилінове, людське серце, дай їм силу любити на цій юдолі сліз і плачу, дай їм велику і благородну душу на цих румовищах болю і розпуки!..
Ох, ця древня, інфернальна гуцулка Катерина із дрібненьким обличчям — печеним яблуком, що розсіювало навколо химерну і хвору восковість. Її така ж древня, смердюча, наче зроблена ще із доісторичного дерева, люлька. “Цо, цімборе, неня і мамки не слухаєшся?” — і випустить маленькому Якову у рот коротку порцію демонічного диму. “Чекай троха, зара я тебе возьму в торбу, а там не буде, цімборе, воздуху, і ти задушишсі,” — звучали у старечому, майже відьмацькому голосі кокетливі, розтлінно-педофільські нотки.
І ось вже тягнуться до мого маленького серця старечі пазуристі гуцульські руки, що хочуть чи то вточити дрібку дитячої крові для екстравагантного коктейлю із сімдесятиградусним карбітовим самогоном, чи то облапати нажахане дитяче тільце для збурення заслиненого похітливого гону, котрий владно кличе стару Катерину до імпотентних фантазій про розтлін та оргіастичні збочення.