Я кричу, нажаханий лукавою, відразливо-плотською гримасою на шкірі-масці цієї колишньої сповідниці перелюбів, а нині — чарів із додаванням восьмушки печінки ластівки та третини волосу з гриви огиря. “Мой, цімборе, хозьда до баби Катрі,” — тягнуться до мене старечі руки, чутливі і жорстокі, що знаються на чорномагічних відварах, поганій карті, котра ламає людську долю і прив’ялює перші весняні підсніжники веремією недоброго ворожбитства.
Яків кричить чужим степовим протяжним криком, котрий так дисонує із жорстокою музикою гір. Ці дисонанси, розтлінні жовті гуцульські руки, жах насильства не раз і не два будуть оживати у його душі потворним недоношеним антифеніксом…
І просив її, і вмовляв, і підвищував голос, а ти ж мене, Галю, та й не шанувала, боюся, щоб колись не влаштувати їй садистського концерту. Але це йому треба провести кілька напівкілерівських сеансів гіпнозу, один вже відбувся, три тижні його вистежували найняті мною люди, за кожен день, незалежно від результату, я мусив розплачуватися “капустою”, дорого мені обійшовся Оксанин коханець, я так і сказав їм, коли вони, позіхаючи, питали, як бити, я так і сказав їм — бити до непритомності, напівсмерті, виключення пам’яті. Варто ще було замовити окремий розрахунок із його женилом між ногами, якому мало однієї жінки, але з обачності, надто було би все шито білими нитками, в останню секунду я відмінив підготовлену для нього акробатичну вправу. Чув, що моя вже бігала до нього в лікарню, аякже, Яківчик її, князь її всесвіту хворий, доки вистачить мого спокою, доки? Доведе мене до припадку слабоумства моя Оксана, дам їй ляпаса в обличчя, умиється вона кров’ю. І цей акт найвищої зневаги і погорди до власної дружини стане початком розпаду нашого позірно-взірцевого сімейного кубелечка. Стануть непотрібними дорогі, вироблені роками маленькі сімейні ритуали, поблякнуть милі, інтимні, нецікаві нікому, окрім нас, таємниці, дочка втратить батька, чоловік — дружину, а дружина — чоловіка. Боже милий, що це зі мною, я плачу, уподібнюючись до слинявого, страждаючого склерозом і маразмом старця…
Яків не міг ночами заснути. Находили, як чорний вітер, як епілептична піна, що стікає після чергового приступу чорного смерчу, думки про беззмістовність пошуку щастя, труїли здогадки про абсурдність кохання. Та чим закінчуються усі ці найлубковіші карамельні любовні романи. Якове, поміркуй своєю дурною головою, і голова тобі відповість — істерією розриву, ненавистю ошуканої віри в андрогінне розчинення, реакцією психічної несумісності, мовби хімічний бунт несполучних кислот. Або малоцікавим і сірим сімейним обов’язком, поношеною і підтоптаною взаємною жалістю, що має лише один тривкий фундамент — діти. У мене і дітей немає, напевне цієї ілюзії найміцнішого ферменту я позбавлений. І неважливо, блондинка чи коротконога, добра чи прихильниця сарафанів, вродлива чи захоплюється наслідками фройдизму, що, можливо, ошукав цілий світ. Важливо те, що повне людське щастя неможливе як для чоловіка, так і для жінки. Звідси і з’являються викривлені й розпачливі гримаси кохання — одностатевий потяг, німфоманія чи зоофілія. Бо мучить ще один засадничий інстинкт-потреба любити і бути любленим. Навіть платонічна чи альтруїстична любов до тварин чи товариства їхнього захисту, що мають присмак пересиченої патологічності, бо кожної хвилини хтось із землян помирає від голоду, є лише сублімованим перевертнем цього великого інстинкту. Треба створювати товариство захисту людини, брехливої і продажної, та все ж людини, подумав Яків, і у ту ж секунду його обличчя перекривилося уже звичною мізантропічною гримасою.
Усі усім брешуть, як шолудиві пси, усі хочуть бути споживачами на крові і лімфі подібних, усі плекають потаємні думки про власну вищість чи виїмковість, навіть коли не доганяють значень цих хитромудрих словоплетив. Навіть великі талантом люди просмерділися негідними вчинками, моральним та фізичним збоченством, а коли і здатні на альтруїстичний порив, що дає людині хвилевий відлиск богоподібності, то цей порив спорадичний і нагадує борсання болотяної жаби. Не бачу я прикладів високості людського духу, не нагадуйте мені про політичну закомплексованість та ортодоксальний фанатизм напівбожевільних, бо їх я найбільше ненавиджу. Ненавиджу, ненавиджу, усіх вас ненавиджу, двоногі потвори обох статей…