На спартанському шпитальному ліжку плакала бліда подобизна людини. Місяць за вікном зник і розчинився у жаскому безмірі неба.
Які білі, як борода старозавітного пророка, гори уранці, неначе навмисне закутують себе холодним білим саваном, аби не бачити мук маленького Якова.
… Жорстокі батьківські руки, що готові наносити тобі удар за ударом і прикривати осатаніле, швидше від болю, ніж від садистської насолоди, власне обличчя. Старенький дитячий диван із плямами свіжої крові маленького хлопчика. Залякана до майже озомбованості, за якою уже не розрізниш розпуки, чорнява молода мати. І батьківська рука, що знімає шкіряний ремінь, батьківська рука, що боляче викручує вухо, батьківська рука, що боксерським ударом розбиває до крові крихітне синове лице…
А гори загалом були добрими, бо вчили малого Якова розрізняти різні сорти грибів. Він годинами бродив на добряче витоптаній туристами-лісолюбами галявині дитячого щастя. Галявина приголубить, галявина не б’є за найменші дитячі пустощі. Вона добра, тут можна безперешкодно мріяти про далекі міста, які бачив у сусідському телевізорі, про біляву дівчинку Оксану, що позавчора подарувала йому цілу пачку шоколадних вафель, про книжку, яку він вечором буде читати, захоплюючись хоробрими козаками.
… Бабця брала на руки, розказувала казки, на льоту переробляючи і додумуючи сюжети. Які різні бувають бабці — своя, від якої пахне налисниками і компотом, і Катерина, що часом підстерігає Якова, коли він тікає на галявину. Зрідка брав на руки батько, а хлопець, потайки сподіваючись несподіваного запотиличника, найбільше боявся цієї нестабільної умиротвореності. “Вовчкуватий ти якийсь ростеш, відлюдок, як будеш жити на світі білому таким зацофаним анальфабетом,” — цідив спроквола Верховний Чоловік, тобто батько, одразу міняючи милість на гнів. Мамині руки були добрими, однак постійно трусилися, як у старого алкоголіка Івана, трусилися і неначе безгучно плакали…
“Гори — найдобріше місце на світі, а особливо моя галявина,” — думав малий хлопець, дивлячись на далекі вершини, засніжені навіть улітку. Правда, гори, що ви найдобріші і найкращі?
Гори мовчали.
Василенко! До вас прийшли! — пролунав над вухом командирський голос, неприродний для молоденької медсестри. — Ви можете підніматися?
(“Аякже, вашими молитвами”.) Можу, — озвучив лише скупе дієслово.
У лікарняному коридорі, що своїми вигинами та вибоїнами нагадував радше смугу перешкод, аніж частину території травматологічного відділення, стояла Оксана II.
— Якове, я давно хотіла поговорити… Зараз найсприятливіша ситуація…
— Найсприятливіша ситуація? Ти що, з глузду з’їхала? Чому ви всі мене дратуєте, п’єте мою кров, вурдалаки чортові, що за глумління, їдрі в корінь? — інстинктивно захищався істеричним нападом Яків, відчуваючи запах якогось нещастя.
— Я хотіла сказати… Я так більше не можу… Я би хотіла…
— Що би ти хотіла? Що, й ти починаєш тут? Я, наприклад, хочу тебе трахнути, жива людина, бляха, місяць жінки голої не бачив!
— Якове, Якове, чого ти якось так… так жорстоко… Чим я тобі завинила?
Здавалося, що той клаптик коридору, де стояли Яків та Оксана, відлунював лише зойком невідбулості, трагіпародією кохання, гримасою потопту та оргії на власному серці.
Тягнув, вивергаючи прокльони від нестерпного болю рук та ніг при пересуванні, свою мрію, втілену в плоть, до так званого робочого ліфта. Яків підморгнув старому кульгавому ліфтеру і, вклавши йому в руку м’яту банкноту, попрохав відчинити ліфт на сім, та ні, яких сім, на п’ять або на чотири хвилини.
— Що, не знаєш, в яку позу стати? Сама скидай сукенку, ні, краще підніми її доверху! Маємо мало часу! — краєчком ока Яків зафіксував, що в нього почали труситися руки, точнісінько так, як колись у його молодої чорнявої мами…
По-страдницькому виходили з ліфта. Оксана, так нічого й не сказавши, тицьнула згорток з продуктами і пішла, спорудивши на блідому обличчі несполучну гримасу болю і здивування.
Чолом Якова стекли дві великі краплини поту і важко, як людина, гупнулися на підлогу. Десь далеко за лікарняними вікнами долинули несміливі удари грому, що викликали у голові Якова дивну асоціацію — неначе молода вчителька першого класу залишила його після уроків, щоби методично, сорок п’ять хвилин гупати шкільною указкою по черепу.
Галюциногенні марення
Він страждав спалахами кохання, тобто маленьких, завошивлених коханнячок. Так народжується водночас багато малих свиней після опоросу свиноматки. Так викидає на білий світ десятки своїх нащадків потворна і товста матка-тарганиха. Він кайфував від закоханості, страждаючи, наївний Чехове, навіть не три, а півдня після невдалого завершення залицянь до чергової пасії. Звісно, якби всі його перманентні закохання мали невдалий результат, то він давно вже поповнив би клієнтуру психіатрички із діагнозом параноїдальної еротоманії.