— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.
— Так, — відповів старий.
— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.
— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.
Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.
«Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти», - думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.
— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.
— Ну й що? — спитав пан Бек ер.
— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.
— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…
— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.
— Божевільна, — мовив пастор.
— Я не заперечую її божевілля, але не заперечуйте її вищості. Шановний пане Бекер, вона часто викликала в мене ніяковість своєю ерудицією. Вона багато подорожувала?
— Від свого будинку до Фіорду.
— Вона не виїздила звідси! — скрикнув Вільфрід. — Може, багато прочитала?