Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній — мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго — з тої ж таки причини.
Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.
Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть — адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?
Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.
— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?
Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.
Було би їй розвернутися й піти: чуже горе — чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї — мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині — саме час.
— Ганичко? — Ярка тихо стукає по одвірку. — У вас все гаразд?
Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя — аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.
— Ганичко…
Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.
— Лара? — дивується вона.
Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється — гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати — до чого, як не до неї.
— Я гукала, — пояснює Ярка. — А як не відповів ніхто — а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?
Господиня озирається, поволі приходячи до тями.
— Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… — зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.
— Погані новини? — сторожко питається Ярка.
— Нє… Та нє… — силувано всміхається Ганичка. — Тільки давно не виділися з ним. І не скоро ще…
Не втримавшись, вона схлипує знову.
— В тюрмі він, Ларочка…
Ганичка закриває лице долонями і беззвучно плаче. Ярка зітхає, тоді підходить ближче, кладе руку жінці на плече.
— Це ви для нього варення варите?
Жінка зводить до неї погляд, всміхається крізь мокву.
— Яблочне. Його любиме…
Ярка сідає поруч, мовчки чекаючи, поки Ганичка витре хустинкою очі.
— Вадим — хороший хлопець, — мовби перепрошуючи, каже та. — Не повезло йому просто… так получилося — не знав, з ким дружити…
Гостя киває.
— Та це скрізь таке зараз. В мене в дворі сусід був, позичив гроші в бандюків, а тоді не мав, чим вернути. Мусив із ними на грабіж іти…
Ярка уриває оповідь — бо не варто жінці знати, чим то все для красунчика Руслана скінчилося.
— Да… — гірко зітхає Ганичка. — Зла яка-то тепер молодьож. Ні за шо, тільки за гроші думає…
Тоді, зиркнувши на гостю, розуміє, що сказала невлад.
— А ти, Ларочка, може, хотіла шо?
Ярка зітхає.
— Та дурне. Не хочу вас турбувати — справи, певно, маєте…
— Кажи уже, — кволо всміхається та.
Гостя роззирається ніяково.
— Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…
— І не хочеться, да? — глузливо блимає Ганичка.
Ярка опускає очі.
— Та понімаю я, чого ж, — зітхає господиня, підводячись. — П’яниці, як єсть, півсела — з самого утра очі заливають…