— Ви знаєте? — показано дивується Ярка.
— Чого ж не знати, Ларочка… — мовить та. — Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.
Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.
— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.
Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.
— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?
Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.
— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.
— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.
Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.
— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.
— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?
Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.
— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.
Гмукає Ярка. Цікаво.
— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…
— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.
— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.
Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…
За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!
Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.
Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.
Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.
Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином до віри, інші — до безумства. Ти й була такою навіженою, коли втратила свою любов — те, що ти робила тоді, ті, з ким шукала рятунку… краще того не згадувати, надто — проти ночі.
Ти, як і кожен, боялася пустоти, а згодом ще й навчилася користатися тою сліпою боязню; а от чи спадало тобі на гадку, що й порожнеча має свої переваги? Кажуть, лиш звільнивши свою свідомість, пророки віщували божу волю; але хай із ними — навіть звичайна людина краще чує, коли припиняє врешті базікати. Хіба не помічала? Найкращі злети твоєї інтуїції припадали саме на ті часи, коли певність поступалась ваганню.
На жаль, постійно жити так, мов танцівник на канаті, неможливо — хіба ти й справді безумець; однак, перш ніж пустити в своє життя чергові примари, прислухайся — ану як почуєш яке заваляще пророцтво, якусь коротку, але правдиву звістку.
Правди й не мусить бути багато — хіба дрібка чи дві, аби було, до чого припнути канат базарного танцюриста.
Того дня їй вставалося особливо тяжко — так, мабуть, приходить до тями в’язень, що знепритомнів був од болю, а тепер знову розліплює повіки назустріч батогам та жаровням. Майже півроку таких тортур уже. А ще й дощить до того ж.
— Я не піду, — бурмоче вона, чуючи, як поряд починає метушитися Катруся.
Та зітхає, тлумлячи дратливий стогін, тоді в одному лиш панчішку сідає на сусідчине ліжко.