Втім, із того пітбуля у фірмовому блейзері часом могла бути і користь. У хвилину попусти супервайзер Леся зізналася, що й сама зазивальницею починала, отож і вивчила кілька трюків: от скажімо, іде людина від утоми розмарена — а ти їй суворо «ідіть сюди, візьміть оце», то вона підходить і бере, не думаючи. Або іще — передусім закликати слід жінок, вони чутливі до мовного звернення; чоловіки ж зацікавляться, як привернеш їхню увагу, а по тім ігноруватимеш.
Словом, багато цікавого знала Леся, тим-то її й поставили наглядати; Ярка й собі у вільну хвилину бралася покупців роздивлятися — напевно ж, кожен із них має свій чарівний важіль… Не дарма ж молоді жінки на ту «Феєчку» заглядалися — а чи й не про власне янголя мріяли мимохіть?
Час за вихваляннями чвалав неквапно: весь день на ногах, а ще й від нелюдської привітності — втома нелюдська. Онде вже Катруся до стійки тулиться, скроні розтираючи; Ярка теж ладна би десь полежати, а до вечора ж іще ген-ген. Аж раптом, миттєво бадьорячи, шкірою біжать крижаки — хтось відчинив двері до торгового центру, а відчинивши, так і став на порозі, не даючи стулкам зійтися, із тим пускаючи до зали просякнутий моквою вітер.
Хоч-не-хоч, а глянеш: високий чоловік у темному плащі з піднятим коміром — пригальмував, мовби володіння свої озираючи. А втім, от і йде собі, лиш оком кинувши на рекламну стійку. Ярка пересмикується від холоду у своїй легкій рекламній футболці — от уже ж є нечемні люди! — і ловить погляд Лeci-наглядачки, такий нетутешній, наче примару стрінула. Чого б то? Але нема коли роздумувати, от якраз дві мамулі з дівчатками нагодилися — треба їм гарненько розповісти про ту росу з маком, котру належить нині продавати.
Ярка, втім, і далі бентежиться, і не дарма — онде той чоловік, не пішов назовсім, а позирає звіддаля, а ще й дивиться так, мовби бридиться їхньою справою. Хіба от на малих дівчат поглядає уважно — не з огидою, а з холодною радше цікавістю.
Коли врешті він підходить до стійки, Ярка й не дивується. Катруся ж завмирає, мов заворожена — справді, чоловік непересічний: високе чоло, опуклі, широко посаджені очі, тонкі риси, мов у якого кревного шляхтича. Щось може за сорок йому, і віє від його постави певністю та зневагою.
Пальцями, запнутими у чорну шкіру, він бере скляночку соку, стрімко її перехиляє і тут-таки кривиться.
— Гидота, — мовить він.
Тоді розвертається, аби йти. Катруся ж, заскочена, так від нього сахається, що випускає з рук барвисте віяло проспектів. Чоловік на те глузливо пирхає, розкішним порухом зводячи брову.
Мимовільно чи ні, Ярка заступає йому дорогу.
— Тут легко схибити, — каже вона, вклавши в свій усміх усю зневажену досі учительську поблажливість. — Адже цей сік для дітей. Вони по-іншому сприймають смак. На те і проводимо дегустацію… Я впевнена, вашій дівчинці сподобається.
Западає така тиша зненацька, що аж чути, як судомно вдихає за стійкою Леся. Шляхтич зводить на Ярку погляд — і вже немає в ньому ані крихти гумору. Змія — і та дивилася б привітніше.
— Гм, — каже зрештою. — Цікаво.
Тоді швидким рухом — спалахує дорогий метал — дістає з кишені візитницю.
— Прийдеш в понеділок, — мовить до Ярки.
Ані крихти в тому сумніву — немовби наказ.
А тоді так само стрімко виходить геть.
— Що то був за упир?! — отямившись, гнівиться Катруся.
— Тшш! — люто шипить Леся-наглядачка. — Це був… це ой…
— Володимир Франк, — читає Ярка зі сніжно-білої візитки. — «Delecta Inc.».
— Він наш замовник, — врешті пояснює Леся, враз утративши керівничі свої інтонації. — І упир, ага.
Тоді додає, обернувшись до Ярки:
— І в нього немає дітей.
По обіді, несподівано для себе Ярка засинає, поринувши в якісь уривчасті марення про польоти над крутоярами. Прокидається стрімко, сполохана немовби різким звуком, і довго ще не може збагнути, що ж це таке за кімната з похилою стіною та низькою стелею. Марення і далі клубочиться, огортаючи голову цупкою шалькою, і Ярка ледь не навпомацки спускається крутими сходами, аби закалатати собі індійської кави.
За третім горням пекельного того напою щось їй потроху вигодинюється, хоча приходить натомість судомний біль рівно над очима. До чого б то? Чи не до негоди? А хоч би й так, киває страдниця, нехай негода, аби не ця лишень безжальна спека, від якої тануть рештки і так не надмірно потужних душевних сил.
Коли би була хоч трохи сильнішою, похмуро картає себе Ярка, то давно би знала, що робити. Уже би мала мудру яку стратегію, шиковану стадіями, озброєну пунктами, та вже й до справи би взялася, замість того, аби ціпеніти оце над горнятком кави, наче кріль, задивлений у зміїне око. Скільки ж можна відкладати, бігме, то п’яниць рознімаючи, то шукаючи за небилицями… Не вікувати ж їй і справді у Вістовому!