— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.
І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.
Однак слова її потворніші за лице.
— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?
Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!
— Був — і нема! — додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.
Ярка судомно зітхає. Ця дитина — вона хвора абощо?
— Ніка! Ніка! — раптом лине з-за піщаного горбочка. — Ніка, де ти?!
За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд — о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім — незмірна чорна туга.
— Галя! — відмерзає врешті Ярка. — Це… це твоя…
Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно — бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.
Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.
— Не сиро хіба? — кахикнувши, мовить Ярка. — На піску сидіти?
Жінка киває, встає і підводить малу.
— Моя дочка, Ніка, — сухо мовить вона.
Ярка киває, не знаючи, що сказати.
— Ну, ми — додому… — смикає плечима Галя. — І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.
Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.
— Галя! — гукає Ярка навздогін. — Ти… ви, цеє, заходьте якось!
Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.
Чому я це сказала? — дивується до себе Ярка. Невже справді хочу бавити це… це створіння?
Ні, визнає вона, не хочу. Боже збав, не хочу. От лише… мушу, визнає вона. Адже щойно зараз ця дитина мимохіть штовхнула її через риску. Не розуміючи того, змусила зробити вибір.
А для втілення цього вибору… Ярка здригається — шкірою женуть крижаки, холодячи щоки, наїжачуючи волосся…
Для втілення цього вибору далеко ходити не треба.
Частина II
Передвістя
— Ти вільна ввечері? — лунає поряд.
Вона заскочено підводить погляд від монітора. Причаровано киває.
— Підеш зі мною, — кидає генеральний. Тоді так само не зголошуючись іде з кімнати.
Ярка втискається у вертке крісельце, замало його не перекинувши. Від цього владного голосу щоки їй досі бралися дрібними сиротами, наче від сполошного дзвону. Ольга, керівниця відділу, певно що те помітила, відзначивши спостереження глузливим «пхе». Ярка відчула, як починають маковіти вуха. Ну нащо він так, справді? Авжеж не для того лишень, аби її, нікчемну, образити?
Ігноруючи цікаві погляди, Ярка зосереджено вдивляється в білу полотнину звіту. Всього лиш три місяці — і це ж треба, як усе для неї змінилося!
Це була перша її справжня праця, і як же втішно було попервах кидати знайомим «біжу на роботу» чи там, «у мене в офісі»! Наче доросла, наче справді успішна! Знайомі кивали повагом — такі само дорослі та успішні, дарма, що мешти зношені, а джинси — аж сиві від негод. Усі вони, тодішні студенти, так прагнули надбати значущості, що за будь-яку кар’єрну нагоду хапалися, наче бійцівські пси; ну та може так і слід було чинити — робота була першою надійною опорою в цім непевнім світі, а може і єдиною для багатьох.
Зрештою, Ярка мала чим пишатися, адже ж працювала нині в таких точно білих стінах, про які мріяла віддавна, щойно завітавши з мамою до того пишного, чудового, облудного фонду. Був тут і ковролін, і жалюзі, хіба пальми бракувало; довший час іще Ярка повірити не могла — от якби вона тодішня та й побачила себе нинішню! Либонь би зомліла від щастя! Проте, втілення мрій відбулося, а далі стелилася нова й незвідана дорога. Прокладена в химерну далечінь упирем на ймення Володимир Франк.
Його компанія була достатньо велика: мала власні потужності з виробництва дитячих напоїв, а ще й офіс на півста фахівців різного штибу — від інженерів до маркетологів. Відділ, до якого мимоволі майже втрапила Ярка, звався інформаційним; керувала ним елегантна єхида Ольга, яку аналітик Ромко позаочі кликав просто Княгинею. Вона справді виглядала на шляхтянку — струнка, вбрана переважно в біле, зі спалахами срібла у вушках і на зап’ястках. Дивилася зверхньо, як і личить, скликаючи тим у підлеглих мовчазну лють; утім, Ярка віддала би багато, аби стати колись такою ж, хоч як крути, досконалою. Нехай навіть єхидою.