Ольга з Яркою зробили все від них залежне, презентувавши свою продукцію з ясними очима та заледве не з феєрверками, однак все, чого домоглися — прихильності однієї дами з комісії. «Лелітка» — знову триклята «Лелітка» — без зайвих слів надала кращу ціну. Отож, хоча рішення іще не оголошено, керівництво «Делекти» певне — шансів практично немає.
Проте, Франк, очевидячки, не бажає визнавати поразки.
— Ольга, які ідеї?
Керівниця інформаційного відділу стискає пальці, оздоблені масивними срібними перснями.
— Ми можемо відкликати пропозицію. Переглянути ціну.
Ярка відзначає, що за скрутних часів її безпосередня керівниця говорить так само сухо, як і Франк. Хіба нервує трохи більше.
— Не можемо, — несподівано м’яко відказує той. — Ми вичерпали всі легітимні засоби боротьби.
Ярка підводить очі. Франк позирає на Ольгу лагідно, ледь-ледь глузливо. Та виструнчується і помітно блідне. Чого б то, цікаво?
— Ви знаєте, пане Франк… — говорить вона спроквола.
— Знаю-знаю, — сміється той. — Дурниці.
Однак Ользі чомусь не смішно. Ярка розуміє, що розмова ця між ними відбувається вже не вперше, і попри дратівливе своє ставлення до пихатої керівнички, відчуває раптом мимовільне співчуття.
— Давайте ще раз, — пропонує Франк. — Що ми знаємо про учасників комісії?
Ольга киває Ярці, і та, затнувшись на мить, хапається за чорну папку. Генеральний примхливо чмихає і, відкинувшись у кріслі, заплющує очі.
— Василь Бурчак, голова фонду, — починає Ярка, знайшовши потрібну сторінку, — в минулому — правозахисник, громадський діяч… сорок вісім, дружина, двоє дітей… Петро Завадський, фінансовий директор, економічна освіта, працював на заводі… тридцять дев’ять, неодружений… Поліна Афоніна, директор програм, незакінчена вища, історія… тридцять чотири, розлучена, має сина…
— Гммм… — зітхає Франк. — Я, здається, бачив цю Поліну на прийнятті. Білявка в короткій сукні — це вона?
— Вона, — сухо киває Ольга. — Афоніна нас підтримує, з того, що я розумію. Їй подобається наше позиціонування…
— Цяцьки їй подобаються, — усміхається Франк. — Спробую з нею зустрітися. Далі.
— Завадському не подобаються… цяцьки, — скривившись, мовить Ольга. — Тільки цифри.
— Не тільки, — чомусь додає Ярка.
— Тобто? — генеральний нахиляє голову до плеча, мовби дослухаючись.
— Ну… е… мене здивувало, який він «джентльмен», чи як то нині зветься. Він навіть устав, як ми увійшли, стільчика відсунув. Давно такого не бачила.
Франк якусь мить дивиться на Ярку, не відриваючи своїх опуклих, уважних очей. Тоді киває.
— Далі.
— Бурчак… — Ольга знизує плечима. — Поводиться, як суддя на слуханні. Мало говорить, а коли вже відкриває рота, то повсякчасно підкреслює, наскільки кревно він зацікавлений у справедливому рішенні.
— Ну звісно, — Франк зітхає, знову заплющує очі. — Отже так. Нам треба позбутися Завадського.
Ольга відводить погляд.
— Он, як каже Ярослава, він — джентльмен. У нас нічого немає на нього.
Франк усміхається — повільно й лиховісно.
— Треба, щоб було.
Керівництво робить царський жест — вільні, мовляв; дівчата слухняно підводяться. Вийшовши від Франка, Ольга пригальмовує, тоді змірює свою підлеглу помисливим поглядом.
— Ходи зі мною, — врешті зважившись, кидає вона.
Ярка простує за Княгинею до «хотторнської кімнати», невеличкого закапелка за кухнею, обладнаного двома канапами та потужною вентиляцією. Деінде подібне місце назвали би «курильнею» та й по тому, однак якесь неписане лукавство компанії, що заробляє на дітях, змусило співробітників винайти хитромудрий замінник. Про «хотторнські ефекти» часто йшлося на неодмінних тренінгах з менеджменту, мовляв, неформальні взаємини поліпшують результати роботи; за тими-то взаєминами, схоже, й шукала нині Ольга. І було таке чи не вперше за три роки спільної праці.
Ольга багато курить останнім часом — відзначає Ярка — і то дивно, бо раніше кривилася примхливо, ледве зачувши запах диму. Вульгарно, мовляв, по-пролетарськи — такій пишній пані не личить аж ніяк. Нині ж дістає тонку цигарку із тут-таки полишеної пачки, затягується жадібно, присівши на підвіконня; пальці межи срібними перснями замало не судомить від напруги. Минає хвилина, дві; Ольга курить, не дивлячись на колегу.