Выбрать главу

Франк позирає з-поза директорського столу, затулившись журналом. Очі його сміються. Ярка й собі тихо пхикає, швиденько замаскувавши смішки під розчулений схлип. Завадський тим часом заходжується втішати Тетяну, аби та, не дай боже, не плакала. Але Ярка тримає напоєну сльозами паузу, і Завадський не витримує та зізнається, що рішення про перемогу «Лелітки» уже прийняте, вважай, хіба підпису голови і бракує. Казати цього, звісно, він права не мав.

Тетяна-Ярка слізно дякує рятівникові, зичить йому щастя і любові — аякже ж, такий добрий та щирий чоловік, безперечно, заслуговує на віддану любов! — знесилено кладе слухавку, і лише тоді дозволяє собі невеселий нервовий сміх. Їй все ж таки шкода Завадського, сухорлявого, уважного чоловічка, який так чемно відсував дамам крісла.

Франк, немовби почувши її стидкий роздум, підходить ближче, нахиляється, зазираючи в очі, і зненацька легко смикає її за вухо.

— Молодець, мала… — каже генеральний.

Ярці перехоплює подих від цього раптового доторку. Від старшого чоловіка віє гіркувато й солодко, і її з головою накриває гаряча хвиля ніяковіння. Франк єхидно мружиться і вертає на місце.

— Біжи… — уже й не дивиться на неї. — Скажи, аби Міла видзвонила мені Шумакова.

Уривисто зітхнувши, Ярка іде геть.

Того вечора Франк зустрінеться зі Шмаком, пожаліється на нечемні дії «Лелітки» — аякже, тим-то вони й виграють весь час, бо пхають комісіям хабарі! Шмак обуриться, певна річ, спитає, звідки інформація, на що генеральний розповість про випадково підслухану Ромком розмову Завадського. Наступного дня директор «Вівчарика» завітає до комісії та, з властивою йому делікатністю, звинуватить Завадського у хабарництві та, до слова, запропонує хабара Бурчакові. Бурчак, котрому чесний колега зізнається, що справді мав розмову з «Леліткою» та іще й розповів про результати, влаштує скандал, внаслідок якого умови тендеру будуть переглянуті. «Делекта» подасть нову пропозицію та врешті виграє свій контракт.

Завадський, ображений ставленням колеги, звільниться.

А ще за кілька місяців звільниться Ольга, залишивши інформаційний відділ «Делекти» єдино на Ярчиних плечах.

* * *

Вона спромоглася вийти на люди лише надвечір, коли Вістове із мерехтливого курища перекидалось на предметну дійсність, опоряджену вже тінню і перегуком голосів. Втім люди, до яких зібралася була Ярка, не подбали чомусь оприявнитись із пообіднього марева — ані Галі з холодним чаєм, ані Ганички зі знаменитим її компотом вдома не знайшлося. «Пішла до води», — сповістила сусідка, мовлячи так поважно, мовби «вода» вичерпувала всі можливі спонуки, тож Ярка не надумала ліпшого, аніж і собі податися у тому ж керунку.

Коло вежі — тихо і порожньо; вістівчани мовби уникали того місця, а може й не помічали вже, звичне, наче берег і плесо — однаково, не було тут нічого ані живого, ані придатного до вжитку, окрім, звісно, краєвиду. Ярка роззирається і вирішує піти цього разу на південь, повз бачену завдяки Нестору піщану косу. Дуже доречно знаходиться тут і стежина межи чагарів та самітних маслинних дерев, інакше довелось би мандрівниці або пірнати в лиман, або дертися через густі очерети. Втім, коло самої коси пришерхлий верболіз відступає до пагорбів, відкриваючи округлий затон, охоплений комірцем рудого піску. Коса виступає метрів на півста, ледь-ледь прикрита водою; нині її поверхня поцяткована чорним та білим — свою осібну сієсту тут, очевидячки, правлять чорноголові мартини. Варто Ярці підійти ближче, як всенька зграя зривається з місця і розсіюється в небі, наче жменя білого зерна.

Досі — анікогісінько; чи то варто було йти на північ? Та і що ж це таке можна робити так довго коло води? Ярка готова уже повернути назад, коли погляд її падає на якісь дерев’яні патички якраз поза косою. Перейшовши притоплений перешийок замалим не вбрід, вона виходить нарешті на більш обжите місце: виступають з верболозу дерев’яні халупки, а трохи далі — припнуті до берега бокасті човни. Вітер тут-таки послужливо повіває рибою і застарілим згаром. Ну звісно! Що ж іще робити мешканцям села, що мало ноги в лимані не полоще, окрім як рибалити! Уже ж тут риби не бракує, коли он навіть дельфіни запливають!

Втім, коли глянути ближче, на всьому тому рибному хазяйстві помітна печать занепаду: халупки ледь не розсипаються, човни облущені й висохлі, швартови обтріпані настільки, що здаються пелехом, яким довго бавились коти. І — знов таки — тиша й порожнеча, лише коло найдальшої халупки раптом блимає біла ряднина.