Ось і Ганичка, радіє мандрівниця, втім, підійшовши ближче, здивовано пригальмовує — біля дощатого куреня сидить не повновида жінка, але худий стариган, Ганиччин чоловік. Юхим, здається, пригадує Ярка, той, що кликав її циганкою та все питався, чого їй у «городі» не сиділося… Не найпривітніше, словом, товариство, супиться «циганка», не знаючи, іти чи лишатися. Тим часом Юхим, зачувши її кроки, зводить голову від роботи.
— Шо тобі? — питається невдоволено.
Ну звісно, хитає головою Ярка, але ж і характер!
— Я за Ганичкою шукала, — пояснює.
— І нашо?
А і дійсно, метикує Ярка, навіщо? Не сказати ж Юхиму, мовляв, ось, хотіла взнати, а чи не ви, бува, Приймака прикандичили.
— Та я… гм… Нестор казав, у вашого роду славне минуле. Мені цікаво — може, статтю напишу… Ви ж — Юхим Куниця, так?
— Ну? — ґречно відказує «славний нащадок», виймаючи врешті руки з високого емальованого тазика та спираючись на ослінчик. Ярка з жахом дивиться на Юхимові руки — вони майже по лікоть в крові.
Юхим похмуро стежить за її реакцією, а тоді раптом криво всміхається.
— Щас оп’ять упадеш?
Ярка незатишно смикає плечима.
— Р-риба?
Юхим не відповідає, натомість перекладаючи випотрошену тушку до меншого тазика. Ковтнувши гірку слину, Ярка зважується на героїчних жест.
— Може… може, вам допомогти?
Старий позирає скоса.
— Нє… Не женське це діло, рибу чистити. Женське діло — компота носити.
Отут не сперечатимусь, вирішує Ярка.
— А… а можна я подивлюся? — питається вона, киваючи на Юхимову халупку, з чийого затінку прозирає різне цікаве начиння.
— Тіки нічо там не трогай! — суворо застерігає старий.
Ярка радо киває, заходить до халупки і причаровано там зупиняється, опинившись у чомусь середньому межи рибозаводом і музеєм. У маленькім дощатім будиночку зберігається купа різноманітного приладдя — вудки, сіті, рогатки, коробки з поплавками та приманками; в куточку туляться кілька пар старих весел і щогла зі снастями, а понад усім тим — старезна, тьмяна ікона. З іншого боку халупки обладнано сушарку для риби — ряди дерев’яних планочок, між якими на мотузках рівненько, наче солдати на плацу, шикуються окуні, лящі, краснопірки і навіть кілька зубастих офіцерів — щук.
Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно — риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.
— А мій тато рибу не потрошив, — невідь-чого зізнається вона. — Казав, увесь жир із черева витече.
Юхим гмукає зневажливо.
— Там же літом в потрохах — повно навозу! Як жара — всьо погниє!
— Ага… — зітхає Ярка. — А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!
Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.
— Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…
О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!
— А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?
Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.
— Торгували… Син в город возив — у нього машина… І все б нічо, пока…
— Друзі підвели? — підказує Ярка.
— Та шо — підвели?! То «підставили» — називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…
Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.
Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.
— Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.
Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…
То все — рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.
Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія — радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака — Саня, казав нібито Нестор — але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.